Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

А потім я знову опинився в саду, повному квітучих фруктових дерев, під якими, тримаючи мого Наставника за руку, стояла Катерина в українському вінку.

— Ви... ви разом? — здивувався я.

— Ми разом з тобою до кінця, — виправив мене Наставник.

— Але ж вона мене зрадила! Вона стала на бік наших ворогів. Я сам бачив це на власні очі! — кивнув я головою в бік Катерини.

— Це, насправді, був мій план: занурити її в стан ворога, аби знати про їхні плани, час від часу рятуючи тобі життя. Подякуй їй за це. Бо вона тебе по-справжньому любить. Скажи йому про це, Катерина.

— Так, я люблю тебе, Оресте. Люблю понад саме життя!

— Інколи не варто вірити тому, що бачать твої очі, — проказав Наставник. — Краще подивитися в глибину своєї душі. Тільки там ти можеш відшукати істину. Все в тобі. І твоє минуле, і твоє майбутнє. І навіть — я!

— То хто ви? Звідки ви? Як вас звати, Наставнику?

— Я — це ти, тільки в майбутньому.

— Ви — це я? — перепитав я трохи спантеличено.

— Так, — кивнув він головою. — І сьогодні наша остання зустріч. Я провів тебе крізь усі випробовування, аби ти став по-справжньому дорослим. Однак попереду — найважливіше випробовування. Пам’ятаєш, колись у кімнаті часу, де майбутнє сходиться з минулим, ти питав, хто ховається у четвертому вікні?

— Ви ще сказали, що там ховається Диявол, але не дали мені змоги подивитися йому в обличчя.

— Бо тоді ти не був готовий.

— А тепер?

— А тепер нагадай мені п’яту заповідь Воїна.

— Перемагає не той, хто сильніший, а той, хто готовий битися до кінця.

— Пам’ятай це, бо незабаром ти побачиш очі диявола. А тепер прощавай! Гей, дітки, йдіть сюди! Сюди-и-и-и-и... — почав він скликати до себе галасливих онуків, всідаючись у плетене крісло-гойдалку, яке стояло за його спиною.

Та коли дітлахи збіглися докупи, мій Наставник був уже мертвий. Білий голуб сидів у нього на плечі, а на коліна й сиву голову сипалися рожеві пелюстки яблуневого квіту.

— Не бійся смерті, бо вона лише — нове життя, — лагідно усміхаючись, проказала до мене Катерина, забираючи зі скроні пасемко каштанового волосся, що пахтіло лавандою.

* * *

А потім до моїх вух, здалеку, долинуло страшне виття.

Повернувши голову вбік, наче в глибокому розфокусі, я впізнав силует мого супротивника, що сидів на асфальті, тримаючи в лапах шматок якогось м’яса. Зусиллям волі налаштувавши оптику власних очей, узрів, що то були його яйця, які я, очевидно, таки утнув серпом, перед тим як на хвилину провалитися в небуття.

— Ну що, довийобувався? — злостиво поворушив я губами, але мавпа розчула цей шепіт.

— Це були твої останні слова... — посміхнувся підор до мене своєю скривавленою пащекою.

— Обережно, Оресте! — зачувся поруч несамовитий крик Катерини і я побачив занесений над собою серп, що його тримала у руках міс Космо.

— Ти — мій! — тільки й встигла проказати перед тим, як разючий метал мав зітнути голову з моїх плечей.

Але тому не дано було статися, бо між нами стала Катерина. Гостре, зазубрене лезо увійшло в її груди прямо навпроти серця. Як підкошена, впала вона на землю, врятувавши моє життя. А вже за мить поруч з нею лежало бездиханне тіло старушенції, яку я (маючи величезний досвід Раскольнікова у цій справі) блискавично й вправно зарубав сокиркою.

— Катерино, Катерино, не вмирай... — кинувся я до своєї коханої, та було вже занадто пізно.

— Життя є любов і вдячність... — тільки й встигла промовити Катерина, перед тим як навіки закрити свої карі очі.

— Ну, злоїбучий підоре, тобі кінець! — не тамуючи сліз, рушив я до мавпи з уламком гуцульської бартки в руках.

— Ти не зробиш цього. Тобі не стане духу... — випльовуючи з пащеки кров, прошамкала мавпа, стягуючи зі своєї морди чорну маску, з-під якої на мене глянули мутно-сірі очі знайомого пана з поросячими віями.

Саме так! На асфальті в костюмі мавпи, тримаючи в лапах відтяті серпом яйця, сидів мій старий знайомий містер Мак-Лох.

— Ти не зможеш отак просто вбити себе, — проказав він, нахабно дивлячись мені в обличчя. — Невже ти ще не зрозумів, що я — це ти. Точніше той, ким ти міг би стати, якщо прийняв би мою пропозицію. А твоя Катерина стала б нею... — вказав підборіддям вбік зарубаної відьми.

Я сторопів.

— Що ти таке кажеш, гнійний підоре? — тільки й зміг ледве вичавити із себе.

— Я — це ти, тільки в майбутньому!

Мені здалося, що сьогодні вже десь чув ці слова. Ну так, їх проказував до мене мій Наставник. Тим часом Мак-Лох продовжував випльовувати із себе криваву правду:

— Погодься, все своє свідоме життя ти хотів бути схожим на мене. Повторити мій успіх, стати багатим, впливовим, знаменитим. І я ще можу тобі це дати. Я люблю тебе і хочу допомогти. Бо ти — це я! Диявол ховається в тобі. Щоб його побачити, варто лише підійти до люстерка.

— Я — не ти! — в розпачі вигукнув я. — І мені не потрібні твої любов і допомога!

— То ж убий мене! Убий підараса в собі! Що страшно, страшно? — зареготав він на повний голос. — Але в нас ще є шанс домовитись...

Та тільки він промовив ці слова, добре вигострена гуцульська сокирка опустилася на ліву скроню його грьобаної довбешки.

Епілох

Потужний російський контейнеровоз «Юрій Гагарін» зі швидкістю двадцять шість вузлів мчить Біскайською затокою в бік Гібралтару.

За підрахунками другого помічника капітана Олексія Бублєчкіна, який постачає нам їдло та воду, а за окрему плату цигарки (десять фунтів пачка!), за тиждень ми прибудемо до Одеси, добравши воду та пальне тільки в Барселоні.

Півтори дюжини нелегалів вдень ховаються у двох вантажних контейнерах, які належать фірмі «Maersc». Підлоги потаємних контейнерів, що губляться серед сотень собі подібних на верхній палубі, застелені брудними радянськими матрацами для спання та армійськими ковдрами. У стінах пророблені манюнькі отвори для вентиляції. Світла нема. Фізичні потреби справляються тут же у звичайне цеберко. Консервів у нас повно. Питна вода теж є. А от гарячий чай приносять лише раз на добу, коли о