Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– Як це схоже на Гудсона! Я впізнаю його в кожному слові. У цієї людини було лиш одне дошкульне місце: він думав, що кращого порадника, ніж він, на цілому світі немає.

– Але така відповідь, Мері, вирішила все й мене врятувала. Розслідування припинили.

– Господи, та в мене щодо цього жодних сумнівів.

І вони знову палко заговорили про таємничу золоту торбину. Аж от у їхню розмову стали закрадатися паузи – глибокий роздум перепиняв слова. Паузи дедалі частішали. І зрештою Річардс остаточно замовк. Він сидів, неуважно дивлячись собі під ноги, а тоді поволі почав нервово ворушити пальцями в такт своїм неспокійним думкам. Тим часом замовкла і його дружина; всі її рухи теж виказували тривогу.

Нарешті Річардс підвівся й безцільно заходив по кімнаті, куйовдячи обома руками свого чуба, наче людина, якій приснився поганий сон. Аж ось він, видимо, щось надумав, бо надів, не кажучи ні слова, капелюха і хутко подався з дому.

Дружина його сиділа похмура, поринувши в глибоку задуму, і не помітила, як лишилася сама. Час від часу вона бурмотіла:

– Не введи нас у спок... але ж ми – такі бідні, такі бідні. Не введи нас у... Ох, кому б це зашкодило? Адже ніхто не довідається... Не введи нас у...

Голос її затих. Потім вона звела погляд угору й промовила – перелякано і водночас радісно:

– Пішов! Але, може, вже пізно? Чи ще є час? – і встала з місця, у бентезі то розводячи, то стискаючи руки. Легкий дрож перебіг по її тілу, в горлі перехопило, і вона ледь чутно вимовила:

– Нехай господь мені простить! Навіть подумати страшно!.. Але, боже мій, як дивно створена людина... як дивно!..

Вона прикрутила гніт, підійшла навшпиньки до торбини, стала біля неї навколішки і обмацала її ребристі боки, любовно проводячи по них долонями. Жадібний вогник спалахнув у старечих очах. Часом голова їй наморочилась, отямлюючись, Мері бурмотіла:

– Чого ж він не почекав... хоч кілька хвилин?.. Навіщо було так поспішати?

Тим часом Кокс уже повернувся з редакції додому й розповів дружині про цю дивну історію. Обоє жваво заходилися обмірковувати її і вирішили, що в усьому місті тільки небіжчик Гудсон міг подати стражденному незнайомцеві таку щедру милостиню – двадцять доларів. Запала мовчанка, чоловік і жінка замислились. А потім обох їх охопив неспокій. Нарешті жінка заговорила, ніби сама до себе:

– Ніхто не знає про цю таємницю, крім Річардсів та нас... Ніхто.

Чоловік здригнувся, мовби пробудився зо сну і допитливо глянув на раптово зблідлу дружину. Тоді він нерішуче підвівся, крадькома глянув на свій капелюх, а опісля на дружину, начеб мовчки запитуючи її про щось. Місіс Кокс судомно ковтнула, піднесла руку до горла й замість відповіді тільки кивнула головою. Ще мить – і вона лишилася сама й знову почала щось тихо бурмотіти.

А Річардс і Кокс з протилежних кінців міста бігли безлюдними вулицями назустріч один одному. Задихані, вони зіткнулися біля дверей редакції і, хоч було темно, прочитали те, що було написано на обличчі в кожного з них. Кокс прошепотів:

– Крім нас, ніхто про це не знає?

У відповідь також почувся шепіт:

– Ніхто. Даю вам слово, жодна душа!

– Коли ще не пізно, то...

Вони кинулися вгору сходами, але ту ж хвилину з’явився хлопчик-розсильний, і Кокс гукнув його:

– Джонні, це ти?

– Так, сер.

– Не відправляй ранкової пошти... і денної теж. Почекай, доки я не скажу.

– Все вже відправлено, сер.

– Відправлено?

Невимовне розчарування прозвучало у його голосі.

– Так, сер. З сьогоднішнього дня поїзди на Брікстон і далі ходять за новим розкладом, сер. Довелося відправити газети на двадцять хвилин раніше. Я ледве встиг, ще дві хвилини – і...

Не дослухавши його, Річардс із Коксом повернулися й повільно побрели геть. Хвилин десять вони йшли мовчки, а тоді Кокс роздратовано промовив:

– Ніяк не збагну, чому ви так поспішили?

Річардс смиренно відповів:

– Справді, даремно, але знаєте, мені якось не спало тоді на думку... Зате іншим разом...

– «Іншим разом»! Та такого й за тисячоліття більше не трапиться!

Друзі розійшлися, навіть не сказавши «На добраніч», і пригнічено попленталися додому. Жінки кинулися їм назустріч з нетерплячим: «Ну, що?», а прочитавши відповідь у них в очах, сумно похнюпили голови і не домагалися пояснень.

В обох родинах почалася сварка і досить запальна,– і було в цьому щось нове: і те й інше подружжя сварилися й раніше, але щоб так гаряче й запально, то такого ще не бувало. Сьогодні аргументи суперників слово в слово повторювалися в обох домах. Місіс Річардс казала:

– Якби ти зачекав хвилинку, Едварде! Подумав би, що робиш! Але ні, треба було бігти до редакції і роздзвонювати на весь світ!

– У листі було сказано: «Розшукати через газету».

– Ну, то й що? Хіба там не було сказано: «Коли хочете, зробіть це все приватно»? Отак! Чи, може, ні?

– Воно й справді. Але коли я подумав, який здійметься галас і яка то честь для Гедліберга, що чужинець так на нього звірився...

– Ну звісно, звісно. А все-таки тобі слід було б поміркувати трошки, і ти б зрозумів, що того чоловіка не знайдуть: він лежить у могилі й нікого по собі не залишив – ні родича, ні свата. А коли гроші дістануться тим, хто їх потребує, і коли інші від цього не постраждають...

Вона не договорила й залилася слізьми. Річардс сушив собі голову, придумуючи, як її втішити, і, зрештою, спромігся:

– Але ж, Мері! Можливо, це й на краще... авжеж, на краще! Не забувай, що так, мабуть, судилося...

– «Судилося!» Коли людині треба виправдати власну дурість, вона завжди посилається на долю. Та якщо навіть і так – адже гроші потрапили до нас додому, значить, це теж судилося, а ти пішов усупір провидінню! І де в тебе на це право? Це гріх, Едварде, великий гріх! Така самовпевненість не личить скромному, богобоязкому...

– Та ти пригадай, Мері, чого нас усіх у Гедлібергу