Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Їхні ноги майже по коліна вгрузали в баговиння. Густа, заввишки майже п'ять метрів гостропериста ріжуча стіна очерету неохоче розступалася й одразу із зловісним шурхотом закривала всі проходи.
Здавалося, люди безслідно пропадали. А зелені очеретяні зарості, увінчані оксамитово-коричневими султанами, величаво дико, глухо стояли, як і досі.
Тільки зверху, з пташиного польоту, мабуть, можна побачити, як прямують люди з лівого берега острова до правого, як поспішно здіймаються в повітря лебеді, гуси, качки, пелікани і як ховаються під важким блискучим листям водяних лілій величезні плавневі жаби.
Тікає, пробиваючись крізь зарості, кабан.
Кудлата витрішкувата рись біжить на північ своєю таємною стежкою: то тоненьким, наче лезо бритви, гребенем суші, що невідомо як збереглася, то розпухлою твердою купиною заматерілого очеретяного коріння, перепливаючи водний простір, видираючись на вершину самотнього дерева, щоб глянути, чи далеко переслідувачі.
Тікає від людей і «Мохач». Його веде сліпий страх кабана, обачлива злість рисі, зміїна готовність ужалити. Здоровезний, порослий щетиною, лахматий, обліплений водоростями, мокрий, він провалюється по шию у трясовину, видирається на купиння, весь час тримаючи над головою пістолет, завзято продирається все далі, в очеретяні хащі, наче там його жде порятунок.
По його почорнілому, поритому зморшками обличчю тече піт. Рідке сиве волосся злиплося.
Дихає «Мохач» важко, шумно. На ходу черпаючи воду долонею, утоляє спрагу, остуджує гарячий лоб, щоки.
Із півночі, з острівної глушини, куди повзе «Мохач», на нього навалюються крики дружинників. З неба долинає гуркіт мотора. Тікати далі нікуди. Коло замкнулось. Але «Мохач» не здається. Він все ще не втрачає надії. Ховається під водою, дихає через очеретяну трубку.
До того, як шпигун пірнув, його помітили з вертольота. Величезна тінь накрила плавні, де заховався «Мохач». Шалений вітер гне, ламає очерет. Машина повисає, падає трап і по ньому спускається Смолярчук. Він стрибає, вгрузаючи по груди в болоті.
«Мохач» не здається. Він сидить на дні і, задерши голову з трубкою в роті, міцно тримається за якісь кореневища.
Смолярчук висмикує з води очеретяну трубку.
На чорній поверхні плавнів з'являються бульбашки. Втікач ковтає воду, тоне. Начальник застави хапає його за волосся і, наче ріпу, витягує з болота.
«Мохач» судорожно розкриває рота, кашляє, відпльовується.
Смолярчук показує на висячий трап.
— Пішов!
Повторювати наказ не треба. Ворог тремтить. Жити, жити, жити! Будь-що. Все віддасть, все зробить, піде на який завгодно риск заради одного року, одного місяця життя. Будь-якого життя.
Перебираючи занімілими руками щаблі, він незграбно піднімається по трапу, зникає в череві дивовижної бабки. Слідом за ним піднімається Смолярчук.
Вертоліт, знявшись з невидимого повітряного «якоря», швидко набирає висоту і навкіс перетинає острів Ведмежий.
Висунувшись з кабіни, Смолярчук посилає у надвечірнє небо серію червоних ракет.
«Мохач» зажмурився. Обличчя його темне, закам'яніле.
Літаючий вітряк діловито махає велетенськими крилами у безжурно синьому, по-весняному теплому небі.
Зверху Смолярчуку добре видно дружинників. Вони розмахують руками, кашкетами, капелюхами, хустками, рушницями.
Переможні вигуки летять над плавнями, очеретом, над болотом, єриками, протоками, над Дунаєм.
Бабка з грізним гуркотом пролітає над Ангорою, над сейнерами, рибним заводом, холодильником, заставою. Вертоліт проводжають привітними посмішками рибалки, що розвантажують рибу, прикордонник, що несе службу на вежі, зварник, що ремонтує судно, і зграйки дівчат, що плетуть сіті біля величезного навісу.
Машина повільно приземляється по вертикалі. Генерал стоїть на узгір'ї, поблизу яскраво палає багаття. Ураганний вітер пропелерів напинає поли генеральської шинелі, розвіває чорне, злегка вкрите на скронях сивиною, волосся, прибиває полум'я багаття до землі. Громада з нетерпінням дивиться на темний отвір кабіни, чекає.
Смолярчук зіскакує на землю і потім стягує «Мохача». Підходить до Громади, дзвінко, на повний голос доповідає:
— Товаришу генерал, ваше завдання виконано. Державного злочинця затримано.
— Дякую і поздоровляю…
Легким зневажливим жестом руки генерал наказує відвести «Мохача». Провівши його поглядом, повертається до Смолярчука, бере під руку і підводить до багаття.
— Грійся!
Смолярчук посміхаючись підставляє вогню то спину, то груди.
Незабаром перед генералом Громадою та офіцерами стояв четвертий порушник.
Його важко було впізнати. Відпочив, помився, поголився, старанно причесався.
Він увійшов до канцелярії застави і, не поспішаючи, зберігаючи певну гідність, опустився на вказаний йому стілець. Помітивши серед офіцерів генерала, він злегка нахилив голову.
— Признаюся, не розраховував і не надіявся на таку великодушність. Пробачте за відвертість. Впевнений, що вона мені не зашкодить. Одвертість на допитах найкращий спосіб самозбереження і захисту.
— Це не допит, — мовив Громада. — Вас допитуватимуть інші. Я тільки задам вам кілька питань.
— Не турбуйтеся, генерал. Я знаю, що вас цікавить. — І без усякого переходу, без найменшої паузи, «Мохач» розв'язно, з упевненістю актора, який добре вивчив свою роль, забубонів. — Насамперед вас, звичайно, цікавить моє справжнє, так би мовити, первозданне обличчя. По-друге, ви хочете знати, чиї саме інтереси я представляю, точніше, мав би представляти. Будь ласка, готовий дати вичерпну відповідь на ці і на всі інші запитання. Отже, записуйте. Хто я? Послав мене сюди мій старий шеф і приятель генерал Гелен. Справжнє моє ім'я, як ви, безумовно, давно встановили, Карл Бард. Остання кличка вам відома, а попередні… Їх було так багато, що я не хочу обтяжувати ні вас, ні себе їх перелічуванням. Ми висадились у Сулинському гирлі Дунаю, кілометрів п'ятдесят нижче румунського міста Тульча. Недалеко від озера Фортуна, зліва, поряд з гирлом Руска, що з'єднує канал з давно обмілілим несудноплавним Георгіївським гирлом… Пробачте, я, здається, більше ніж треба деталізую.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко», після закриття браузера.