Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

Тож повернулася до своєї опочивальні, милий тату, почуваючись дуже добре, втім, не так героїчно, як прямувала була до вітальні.

Сьогодні отримала від Ільзи листа. Пише, що Майк є батьком кошенят, яких виховує кішка Високого Джона. Либонь, для того, щоб тітка Елізабет їх не втопила. Тож мушу вертатися додому й доглядати цих кошенят. Дістала також листа від Тедді — властиво, кілька малюнків, на яких зображено Ільзу й Перрі, а ще гайок Високого Джона. Роздивляючись ті малюнки, я відчула, як сильно тужу за своєю домівкою».

28 липня

«Батьку, любий, я дізналася всю правду про Ільзину матір. Це так жахливо, що навіть тобі не в силі про це писати. Не хочу вірити в те, що почула, але тітка Ненсі запевняє, що це правда. Не думала, що на світі трапляються такі жахіття. Ні, не можу повірити і не повірю — хай собі кажуть, мовби це правда. Я знаю: мати Ільзи неспроможна була скоїти щось подібне. Це якась огидна помилка. Я така нещасна! Почуваюся так, ніби вже ніколи не бути мені щасливою. Минулої ночі плакала в подушку — так само, як героїні книжок із бібліотеки тітки Ненсі».

Тітка Ненсі й Каролін Пріст обмінювалися спогадами з літ минулих і тим оздоблювали сірі дні своєї старості. Переповідали одна одній всілякі родинні події в присутності Емілі, не зважаючи на юний вік слухачки. Гомоніли про народини, скандали, трагедії, сконання — про все, що перейшло через їхні сиві голови й старечі серця. І на подробиці не скупилися. Тітка Ненсі особливо кохалася в подробицях. Не забувала нічого, не пропускала й найдрібнішої деталі: гріхи й провини, давно поховані вкупі з грішниками та провинниками, безнастанно викопувалися й ретельно перетрушувалися суворою старою жінкою.

Емілі не могла сказати на певно, чи був їй до вподоби цей нестримний потік спогадів. Так, це було цікаво, навіть захопливо, тамувало її спрагу вражень і знань, але не раз після чергового сеансу одкровень вона поринала в гнітючий настрій, мовби зненацька перед нею розчахнули вікно на бридкий, загиджений краєвид, не призначений для її невинних очей. Як слушно зауважила тітка Лаура, молодість Емілі була до певної міри щитом для незрілої ще душі, проте дівчинка не могла не розуміти й не брати до серця такі скорботні історії, як оповідь про вчинок Ільзиної матері, чию ганьбу, чий біль тітка Ненсі розкрила одного дня пополудні.

Стояла тоді червнева спека. Емілі, підібгавши ноги, лежала на канапі й читала книжку. Надто спекотно було для забав у саду. Емілі почувалася прекрасно.

Велителька Вітрів раз у раз озивалася до неї зі сторони моря, дерева шуміли за вікнами, вкриті білим пахучим цвітом. Вряди-годи пахощі — п’янкі, розкішні — вривалися в кімнату. Світ був чудовим, та й годі. Отримала листа від тітки Лаури, а в нім — новина: одне з кошенят, що їх ростила кішка Високого Джона, чекає на неї в Місячному Серпі. По смерті Зухвалої Сел Другої Емілі була певна, що вже ніколи не хотітиме котика чи кицю. А нині відчула: хоче, і сильно… Добре їй було. Так добре, що з охотою склала б якісь подячні дари на вівтар богів, якби відала про їх існування і про всілякі поганські звичаї.

Тим часом тітка Ненсі вже досхочу награлася в карти. Тож відсунула їх і взялася за мереживо.

— Емілі, — заговорила вона, — тітка Лаура згадує коли-не-коли про одруження доктора Барнлі?

Емілі, зненацька вихоплена зі стану зосередження, в якому перебувала, читаючи, підвела очі з виразом нехіті на обличчі. Все Чорноводдя пліткувало про це. А тепер і в Поповому Ставі порушують цю непотрібну тему.

— Ні, не згадує! Я, зрештою, впевнена, що він не одружиться. Доктор Барнлі не терпить жінок.

Тітка Ненсі зареготала. А тоді пояснила:

— Ох, минуло одинадцять років, відколи його дружина накивала п’ятами. Будь-який інший мужчина вже махнув би рукою. Тільки не Аллан Барнлі! Адже він упертий — і в коханні, і в ненависті. Ще кохає свою дружину й тому ненавидить пам’ять про неї, а заразом і весь жіночий рід.

— Ніколи не чула до пуття, як усе було, — мовила Каролін. — Хто його дружина?

— Беатріса Мітчел, із тих, шрусберівських Мітчелів. Їй було вісімнадцять, коли Аллан взяв її за дружину. А йому вже виповнилося тридцять п’ять. Дивись, Емілі, — не вчини такої дурниці: не виходь за чоловіка, значно старшого від тебе.

Емілі мовчала. Геть забула про книжку. Слухала, витріщивши очі, адже була за який крок до розкриття таємниці, що мучила її так довго. Боялася тільки, щоб тітка Ненсі не замовкла або не змінила тему.

— Я чула, вона була красунею, — зауважила Каролін.

— Як на чий смак. На мій погляд, була вродливою — вельми! Над лівою бровою мала родимку — немовби червоне сердечко. Як випадало бачити Беатрісу, я завжди гляділа на її родимку — очей не могла відвести. Аллан шаленів од її краси. Перед заміжжям вона була ще та кокетка! Втім, треба віддати справедливість — опісля весілля поводилася бездоганно, принаймні про око людське. Була вітрогонкою — скільки пам’ятаю, завжди сміялася, співала, танцювала… То була дружина аж ніяк не для Аллана Барнлі, як хочете знати мою думку. Йому б одружитися з Лаурою Муррей! Та чи вагається чоловік, коли має вибрати між вертихвісткою й жінкою розважливою? Вертихвістка завжди візьме гору, Каролін. Ось чому ти так і не вийшла заміж. Була занадто розважливою! А я здобула собі чоловіка, прикидаючись вітрогонкою. Пам’ятай про це, Емілі! Як маєш розум, то навчись його приховувати. Більше здобудеш тонкою ніжкою, аніж розумом.

— Облишмо вже ноги Емілі! — роздратовано мовила Каролін, прагнучи дальшої оповіді. — Кажи-но про Барнлі.

— Отож, її кузен, Лео Мітчел зі Шрусбері, гарний на вроду хлопчина, до того ж моряк, закохався в