Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

приречений «хворіти думками», «смертельно мучитися» без спорідненої праці… (І, 122–123).

Мотив душевного дискомфорту, внутрішніх гризот, «нудьги» серця становить постійне тло розмислів Сковороди про щастя. Це своєрідний емоційний антисвіт, який протистоїть «душевному миру», «веселощам серця», в його гравітаційне поле потрапляє всякий, хто, подібно до Шершня або Зозулі з байки «Зозуля та Косик», позбавлений радощів спорідненої праці й через те «завжди неспокійний і нещасливий» (І, 116).

Один з розділів «Букваря миру» має заголовок «Картина, що зображує біса, званого смутком, тугою та нудьгою». Душу людини, позбавленої «спорідненої дії», Сковорода порівнює із замкнутою в світлиці бджолою, «коли сонячний світлий промінь, який пронизує вікна, кличе її на медоносні луки». Така душа не знаходить собі місця, вона ніколи й нічим не вдоволена. «Мерзенними здаються… сусіди, нецікавими — розваги, докучливими — розмови, неприємними — стіни помешкання, немилими — всі домашні, ніч — нудною, а день — осоружним; влітку хвалить зиму, а взимку — літо; подобаються лише минулі Авраамові чи Сатурнові часи; хочеться зі старості вернутись у молодість, з молодості — у підліткові літа, з підліткових літ — у дитячі, з дитячих — у підліткові, з підліткових — у зрілі; ганить свій народ і звичаї свого краю, гудить природу й сама на себе гнівається. Те для неї приємне, що неможливе; бажане те — що проминуло, і завидне — що віддалене. Там лише добро, де її нема і коли її нема. Хворому всякий харч гіркий, послуга — набридлива, а постіль — тверда. Жити не може і вмерти не хоче» (І, 432).

Невидима, невловна, незбагненна ця «нудьга, що хвилює душу; не відчутна, але мучить, мучить, але не відчутна», ця «думка нечиста, буря люта» (І, 433). Від неї не сховаєшся в далеких краях, на екзотичних островах і в глухій пустелі, не зможеш захиститися ні стінами фортеці, ні вояцькими звитягами, не вгамуєш її тілесними насолодами: «Покажи мені хоч одного з таких любопрахів, який має задоволення в душі своїй» (І, 172). Та, може, найменше рятують від «біса нудьги» багатство й влада, «позолочені дахи», «світлі горниці», «престоли сильних» (І, 432–433)…

                     Возлети на небеса, у версальські хоч ліса,             Одягни одежу злотну,             Шапку царськую добротну, Як у серці нуда, буде тобі біда… Хоч всю землю завоюй, над усім хоч зацарюй,             Що тобі те помагає,             Коли серденько ридає? Як у серці нуда, буде підлість, біда. (Пісня 28-ма).

Справжня влада — не у царському вінці, скипетрі, ґвардії — то все «тінь і маска». «Чи хочеш бути царем?.. Дістань же собі зверху серце царське… Дух правди — це він є серце царя. Правда утверджує престоли сильних і володіє народами. І що сильніше за неї? Хто як правда?» Так і справжнє багатство — не «палати, колісниці, срібло й золото» (І, 277), не розкішна одіж і не ситість черева, а мир у серці, згода зі самим собою. «…Чи не легше тобі живитися самим зіллям суворим і при тому мати злагоду й утіху на серці, ніж над розкішним столом сидіти гробом повапненим, повним жеровитой черви, що день і ніч гризе безнастанно душу? Чи не ліпше покрити мізерне тіло найзлиденнішою одежею і з тим мати серце, в ризу спасіння й убрання веселощів одягнуте, ніж носити золототкані шати і тим часом терпіти геєнний вогонь у душі, що бісівською печаллю спопеляє серце? Яка утіха від статків чи від гарної обстави, коли серце занурене у найтемніший морок невдоволення?..» (І, 355).

Ці запитання — суто риторичні, й відповіді його нам відомі. Вони підказані філософу не так книжною премудрістю, як досвідом усього його життя, котре, властиво, й було найпереконливішою відповіддю. «Уникай поголосу, обійми самотність, люби убогість, цінуй цнотливість, дружи з терпеливістю, оселися з смиренням, пильнуй за Господом-Вседержителем. …Це ярмо дуже благе і легке» (І, 277). Щасливим бути легко…

Сковорода: «Кинь Коперникові сфери…»

«Розмову п’яти подорожніх про істинне щастя в житті» скомпоновано в такий спосіб, що доволі довго в дискусії беруть участь лише четверо. П’ятий «подорожній», Логвин, виявляється, сидів недалеко, під яблунею, і «чув геть усе» (І, 337), однак до часу мовчав, мабуть, обдумуючи те, що хотів і міг би сказати. Тим-то він включається до розмови невимушено, впевнено, відразу привертаючи до себе увагу новим поворотом теми. Заводиться про науку. Трохи раніше про «високі науки» згадує Григорій, але тільки згадує, Логвин же присвячує їм розгорнутий монолог. Вище вже заторкувалося мимобіжно суть оцих його розмислів, тепер розгляньмо їх дещо докладніше.

Та спершу — трохи про псевдонауку.

…«Учора була пожежа», — таким сенсаційним повідомленням Якова відкривається діалог «Буквар миру». Втім, одразу ж дізнаємося, що це попросту іронічно забарвлена метафора: напередодні, «в гостях», Якову довелося зустріти «зібрання (в ориґіналі — „шайку“. — Ю. Б.) вчених», і там «при пляшках і склянках жахлива розгорілася суперечка». Названо й імена учасників компанії: «Перший Навал, другий Сомнас, третій Пифіков, люди славно вчені, а інших не знаю» (І, 417).

О, та тутечки усі знайомі! Навала й Сомнаса добре пам’ятаємо з «Наркіса», там вони намагалися обплести всіх і вся липучим павутинням схоластичних дебатів. Тепер до них приєдналося ще кілька «колеґ». Поміж них лише одного наділено ім’ям, зате яким! Пифіков… Це