Читати книгу - "Відьомська доба"

Ні, він знає, що вона… тут. Повернеться…

Хоча, що йому до неї? Її бажання, її страх?

Інструмент. Дзеркальце для перископа; колишня наречена товаришевого сина, ну як не допомогти…

Вона трусонула головою. Не хотілося вірити власним думкам. Тому, чому вона тільки-що дала назву.

Ця людина — занедбаний замок. З привидом. Ніхто не докопається до таємниці, що схована в надрах його підземель.

Даються взнаки «художньо-прикладні здібності». «Ти любиш… красиві фрази?»

Цей чоловік зовсім далекий од неї. Вона — випадковий перехожий; викликає жаль, а не співчуття, цікавість, а не захоплення.

Вона ввімкнула повне світло. Зраділа, що разом із напітемрявою зникла і туга, здатна довести її до сліз; посміхнулася відображенню в люстерці. Вона вже знала, що ніколи не повернеться сюди, і тому рушила вздовж стіни, проводячи рукою по шпалерах, ґобеленові, книжковій полиці — прощалася.

Двері до кабінету… Туди вона не входила ніколи. Не тому, що двері вічно зачинені — просто зі страху. І — поваги… до його таємниці.

Канапа. Висока тумба зі свічником…

Не думала ж нічого шукати. Наче щось штовхнуло під руку — присіла й повернула донизу маленьку ручку. Дверцята легко відчинилися, на Івгу дихнуло пилом, бо тумба виявилася доверху набитою теками.

Обережно стала на коліна. Потягнула верхню теку; розв’язала зав’язки, пробігла очима — адреси, телефони, імена. Бланки заяв і звернень, доручення на мотоцикл — десятирічної давнини.

Архів? Сумбурне, випадкове, непотрібне. Що залишається після людського життя…

Івга зітхнула.

Останньою лежала зелена папка на кнопках. Протягаючи руку, Івга ще не знала, навіщо.

Купка чистого паперу. Товстий чорний зошит. Давній, ледве відчутний запах. Невже парфуми?

«Конспект з теорії культури… ліцеїстки Докії Старх»

«… організація, структура в адміністративному розумінні слова… спотворює найпрекрасніші вчення…»

Вона гортала сторінку за сторінкою.

«Культурологічний прошарок… у взаємовідносинах з релігією…»

Із зошита випав згорнутий удвоє аркуш. Івга підібрала, він розгорнувся в руці — почерк докорінно відрізнявся від «ліцеїстки Докії Старх»:

«Не в нижній кав’ярні, а в новій, о тринадцятій тридцять, я тобі намалював, як пройти…»

Нескладне креслення.

«…Дюночко, кожна хвилинка твого дорогоцінного запізнення — цвяшок мені, сама розумієш, у яке місце. Втечи з пари. Вічно твій — я».

Івга облизала губи. Вона тремтіла так, наче пробралася у заборонене — але замість того, аби сховати зошит, вона перегорнула кілька сторінок наперед. Новий аркуш — з учнівського записника:

«Дюнонько, не дуйся, я не винен. Люблю тебе. Не гнівайся. Клав.»

Івга закрила зошит. Застебнула іржаві кнопки. Метушливо запхнула теку на місце. Клацнула залізною ручкою — і цієї миті почула обертання ключа.

Клавдій заснув у кріслі. Івга ввійшла з гарячим чаєм — і нерішуче зупинилась.

Як не щастить чаю. Ніколи його не випивають. Ніколи. Навіщо тільки готують?

Руки Клавдія спочивали на бильцях. На обличчі така нескінченна втома, що вона відчула себе маленькою дівчинкою.

«Мені б твої проблеми, Івго…»

Поставила тацю на столик, підійшла та сіла на підлогу біля крісла.

Ну ось, а вона хотіла йому сказати… Утім, усе на краще. Сказати можна і зараз. Навіть краще — нехай не чує.

— Клавдію… Клаве…

Десь там, далеко, спали білі гуси. І бачили вві сні, як добряче скубуть Великого Інквізитора.

— Клаве…

Взяла важку руку. Її можна було безкарно тримати в долонях.

— Вибачте мені, будь ласка. Я би так хотіла… Але не можна. Це… так не буває. Все, чого я хочу — ніколи не буває… Пробачте мені…

Підвелась.

І Назар також спав. І не прокинувся.

Нечутно вийшла у вітальню, витягнула з-за вішака свою давно спаковану сумку.

«Не хотілося б завдавати вам клопоту — але я не можу в неволі. Не можу…»

Клавдій сторожко реаґує на клацання замку, але вона блокувала заскочку.

«Мені не хотілося б… Але я, здається, скоро буду тягарем для вас… я чужа, випадкова, мені слід бути байдужою — але байдужою бути я ніяк не можу».

Дощ. Як тоді, коли сиділа тут під дверима.

«Клавдію… ну що мені було робити?!!»

Місто мовчало.

Місто було повне Інквізиторів. Івга відчувала їхню присутність кожною клітинкою, кожною порою своєї багатостраждальної шкіри. Люди їхали і йшли, з дітьми на плечах, валізами і рюкзаками; центр Віжни, завжди закритий для вантажівок, був заповнений ними, мов якесь фабричне передмістя. І всюди, всюди, всюди була Інквізиція.

До вокзалів не можна було підійти й близько; Івга швидко зрозуміла, що, коли вона відчуває Інквізитора, то за мить і він учуває її. Поки що її рятували натовпи — вона поринала в метушню переляканих людей; на вулицях, де на тисячу біженців — один Інквізитор, їй удавалося вислизнути від переслідувачів. Вона здалеку відчувала наближення патрулів і кидалася у протилежний бік… Однак наближався вечір, а з ним — комендантська година. Патрулів дедалі більшало, схованок — меншало; підворіття були геть ненадійним сховком, двері під’їздів наїжачувалися кодовими замками — та й що там робити, на горищі? Інквізитор-шукач учуває за багато метрів і крізь цегляні стіни. Рухатися, рухатися, бігти…

Вона тікала.