Читати книгу - "Захребетник"

— Еге ж. А душа все одно болів.

— Людям користь буде! Ще й грошей заробите. Ви ж хотіли розбагатіти?

— Так воно-то так. Ваша правда є… — непевно вимовив старий.

Він задумався й підбив підсумок:

— Але цей погань таки випускай треба.

— Постривайте! Фон Тирле дуже просив показати йому снулля перед звільненням. Він його жодного разу не бачив. Ми домовилися зустрітися біля склепу, перед світанком.

Збуджений теоретик по-юначому підхопився.

— Я обов’язково повинен при цьому бути! Ходімо мерщій!

— Гаразд, — кивнув лагідний морфініт. — Старий Ікер іти разом із голубчики, нести снулль. Тільки капелюха надіти й мурашиний сік узяти. Коли такий злющий снулль нести — мурашиний сік ой як потрібен…

— Ну, то де він?

Цвинтар потопав у тумані. Все навколо залило вівсяним киселем. Немов ранні пташинки потрапили в Простір Між Світами, в Царину Розподільчої Імли. Рукотворними стрімчаками стирчали верхівки надгробків і пам’ятників. За десять кроків темніла кам’яна брила склепу — житла Реджинальда фон Тирле.

Вампір не квапився вийти.

Досвіток — смутний час доби. Нічна темінь порідшала, витончилася, зробилася хиткою й оманливою. Місяць сховався на спочинок, зірки згасли, а сонце не поспішає викотитися з-за обрію. Обриси предметів зливаються в сіру каламуть; вона насувається брижами, задурманюючи зір.

А тут ще безсонна ніч, очі злипаються…

Венатор мазнув долонею по мокрому від роси листю упокійника. Провів по обличчю, стираючи сонний одур. Поруч мерзлякувато пересмикнув широкими плечима приват-демонолог. Начебто й літо в розпалі, а вогко, гнітюче, дрижаки діймають. Ловець снуллів присів навпочіпки у вузькій ущелині між двома меморіальними стелами. Його чорний капелюх плавав на поверхні мрячної сутіні.

Старому було якось не по собі, але він кріпився.

— Він боїться. Хоче побачити снулля, але не може перебороти страх.

Кручеків голос лунав хрипко, мов у застудженого.

— Судячи з того, що ти розповів нам по дорозі, його фобія дуже сильна.

— Я спробую його намацати, — буркнув Фортунат. — Напевно, десь поряд ховається…

Мисливець на демонів розкинув «Вовчу мережу», накривши неабияку частину цвинтаря. Біля склепу миттю постав силует у тьмяно-мерехтливих некро-еманаціях. Відчувши доторк мережі, вампір нервово заворушився.

— Пане! Я вас знайшов, хай вам абищо! — венатор навмисно обрав глузливий тон. Якщо у фон Тирле збереглися бодай залишки гордості, це подіє. — Виходьте. Ваш снулль чекає на вас.

Якусь хвилинку фон Тирле вагався: у прямому й переносному значенні слова. Потім він розплився ляпкою та й зник. Забурлив туман, розпухнув білястими хмарами-одна мить, і з них виткалась як є Реджинальдова постать.

Вампір був спантеличений.

— Ви пунктуальні, добродії. Прошу вибачення, що змусив вас чекати. Отже, чи можу я побачити?..

— Можете. Пане Тирулега, прошу вас.

— Доброго ранку, голубчик. От, любовайтеся.

Морфініт виринув із туману. Завдяки борошнистому кольору лиця та чорному балахону, він скидався на посталого мерця більше, ніж Реджинальд.

— Отут, в екзипулі. Не боятися, він у пастці.

Тирулега підняв райдужну клітку зі снуллем, аби вампір міг як слід розглянути бранця. Але той не квапився наближатися. До пояса потопаючи в брудно-сизій імлі, він пішов по колу і залишив старого з його здобиччю в центрі. Снулль у клітці нервово заворушився. Потвора невлад бликала чотирма очами. Здавалося, вже зійшло сонце, і світло терзає снуллеві очниці.

Обійшовши ловця, вампір рушив на друге коло.

На третє.

Четверте.

Це нагадувало дитячу гру в «карусельника».

Старий крутив головою, вивертаючи її мало не на сто вісімдесят градусів. Снулль дедалі більше нервував, сплітаючи мацаки вузлами. Тіло його почало пульсувати в дивному, заворожливо-небезпечному ритмі. З бородавок виступили краплі пекучої отрути.

Краплі яскраво блищали.

— Не лови ґав, Фарте, — шепнув приват-демонолог. — Можливо, ми — перші свідки такої зустрічі!

Венатор мовчки кивнув, спостерігаючи за розвитком подій.

— Не такий уже ти й страшний… — бурмотів між тим фон Тирле.

Його хитало, немов п’яного. Мертві не пітніють, але зараз піт градом котився по обличчі вампіра. На блідих вилицях спалахнули червоні, як у сухотного, плями. Синя жилка пульсувала на скроні, загрожуючи прорвати шкіру.

— Стільки років… якась жалюгідна медуза!., летючий мухомор!..

Вампір почав звужувати кола.

— Ласкаво просимо, мучителю!.. Тепер я знаю… знаю!..

Тихенько, по спіралі, він підбирався до снулля.