Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

— То ми — команда?

Ден засміявся.

— Уже давно. Хіба ти не помітила?

Тому зараз на це його коротке запитання вона могла лиш кивнути, закусивши нижню губку, як робила завжди, щойно мова заходила про Любка Шеремета або чогось чи когось, із ним пов’язаного.

— Так, — озвалася вона по хвилі, переконавшись, що голос повернувся до неї. — Я більше нічим не можу йому допомогти, і вже не хочу, щоб він знав правду. Я хочу знати правду сама. Я мушу її знати.

Ден зітхнув, відсунув чашку з недопитою кавою, налив собі у чарку ризького бальзаму, перехилив її з одного маху — в Дани очі разом із лінзами, які вона вже давно носила замість окулярів, од здивування ледве не вилізли з орбіт — і промовив.

— Зроблю все, що в моїх силах.

Сил у позаштатного співробітника, а по суті, нишпорки-інформатора латвійського бюро Інтерполу, може, було й небагато, зате впертості та наполегливості — хоч гуртом торгуй. За три місяці, якраз на зворушливо тепле бабине літо, Денис отримав дані з усіх країн, де фіксувалися подібні злочини, окрім Росії — там були якісь проблеми з паперами, їх обіцяли надіслати пізніше. Ось тут і виявилося, що в Латвії справді було знайдено два трупи, вірніше, кажучи мовою протоколу, дитячі останки, ідентифікувати які не вдалося. Одне тіло знайшли в Лієпаї, за три дні до зникнення Рити Амтманте, інше — в Юрмалі, за тиждень до викрадення Марти Індулайте. Саме в цих містах діти не зникали, тож не дивно, що ніхто не сприйняв знайдені останки, як пекельне передвістя резонансних викрадень у столиці. Зате саме в Ризі справді були оформлені два усиновлення, себто удочеріння, дівчаток із дитячим церебральним паралічем. Одну дитинку буцімто вивезло до Канади респектабельне подружжя через п’ять днів після зникнення Марти, а другу забрали до США молоді, перспективні, але, на жаль, безплідні батьки, коли минуло десять днів із часу викрадення Рити.

— Поглянь, як просто, — сказала Дана з гіркотою. — Спершу вони оформлюють усі папери, а оскільки процес цей усе ж не одноденний, знайомляться з дітьми, гуляють із ними, мабуть, іграшки їм приносять… Та ще не встигає просохнути чорнило на свідоцтві про всиновлення, як тих нещасних убивають. Живу «скарбничку» органів, скоріше всього, обирають навмання — аби була на вигляд здорова і зовні гарненька. Знімають порно, вантажать дівчинку в літак — навряд чи в когось виникне запитання, чого вона бліда, змучена і не рухається — з таким-то діагнозом! — і все! За океан… Я дивуюся, як взагалі ті діти виживають — я не фахівець з медицини, але ж вони, оті бугаї, дівчинку просто навпіл розірвати можуть.

— А не всі й виживають, — похмуро визнав Ден. — Оті, чиї тіла знаходять, помирають саме від внутрішніх травм, це вже потім на них тренуються хірурги. Це наймолодші, ті, котрим по п’ять рочків… Старші здебільшого виживають, бо є ще один нюанс, про який я тобі не скажу. Інакше ти ніколи не наважишся розпочати статеве життя.

— З чого ти взяв, що я його досі не почала?

— Серце сказало мені, — пафосно мовив Денис, склавши губи трубочкою. — І голодний вираз твоїх очей, з яким ти зиркаєш на першого-ліпшого мужика.

— Що за… — обурено почала Дана, та замовкла, впіймавши диявольські смішинки в блакитній глибині Денових зіниць. — Ти нестерпний.

— Я реаліст. Ти вже доросла жінка, моя люба, і те, що ти ігноруєш свої бажання, цілком природні, до речі, ще не означає, що їх у тебе геть немає.

— Про мене та мої бажання — потім. Давай-но до справи. Тепер Естонія. Що маємо там?

— Практично те саме, тільки упродовж місяця замість трьох років.

— Яка оперативність!

— Отож. Три зникнення, один знайдений труп, цілий, і два дозволи на всиновлення, видані, щоправда, за місяць до реєстрації першого випадку зникнення дітей.

— Грузія?

— Там саме тривала війна. Дані є лише про викрадення. Тіл не знайшли. Дозволів не видавали.

— А ви впевнені, що це один і той же випадок? Себто, що це не інше викрадення?

— Цілком. Одну зі зниклих дівчаток потім бачили на касеті.

— Ти ніби казав, що всі дівчатка, зняті в порно — біляві.

— Уяви собі, такі й у Грузії трапляються.

— Звідки?

— Довга історія. Просто повір мені на слово.

— Гаразд, — Дана кивнула своїм думкам. — А ті випадки… викрадення… вони теж сталися в столиці? У Тбілісі?

— Ні. В Батумі.

— Там є аеропорт?

— Є.

— Гаразд. Тепер що — Вірменія?

— Еге ж. Ти не повіриш, але й там теж у цей час була війна. Чи, як це іменується, збройний конфлікт із Азербайджаном.

— Маячня якась, — Дана підвелася зі старого дивану і з кутка в куток перетнула вітальню. Пелена її зеленої, вишуканої домашньої сукні майже торкалася підлоги. Денис одягав Дану, як лялечку, стверджуючи, що це приносить йому естетичне задоволення. Неждана у відповідь називала його естетом-збоченцем. — Хоч як війну наречи, результат один. Що з дітьми?

— Те саме, що й у Грузії. Три викрадення, жодного тіла, місце дії — Єреван. Даних про всиновлення немає, що