Читати книгу - "Зірки Егера"

— Триста п'ятнадцять дукатів!— заверещав старий.— Віддай йому ці гроші, жінко. Віддай, навіть якщо в нас, окрім цього, більше нічого не залишиться!

Сказавши це, він зірвав із себе шкіряний пояс і висипав з нього золото.

Його дружина відрахувала на столі гроші — спадщину Гергея, точніше, його бойову здобич. Гергей сховав гроші в кишеню.

Постояв ще якусь мить. Можливо, він думав, чи не треба йому за щось подякувати — ну, хоч би за те, що вони зберегли його скарб. Але ж берегли вони не для нього, а для своєї доньки!

Він мовчки вклонився і вийшов.

Блідий, як смерть, побрів юнак коридором. Назустріч ішли святково одягнені гості, і він раз у раз притискався до стін, даючи їм дорогу.

Та ось його погляд упав на двері навпроти себе, на яких стояло прізвище Мекчеї.

Він зайшов у кімнату. Там не було нікого. На столі горіла свічка. Гергей впав на ліжко й заплакав. Чому він плакав? Цього він і сам не знав. Кишені його набиті грошима. В цю хвилину він став багатою і вільною людиною. І все ж юнак відчував себе покинутим сиротою.

Скільки образ, зневаги довелося йому стерпіти!

«Клятий старий! Чи в тебе й серце дерев'яне?»

Веселі звуки рогу пролунали в палаці — гостей запрошували до вечері.

У коридорах відчинялись і зачинялись двері, мармуровими плитами зацокотіли каблуки.

Потім настала тиша, і двері в кімнату відчинилися.

— Мекчеї...— тихо озвався ніжний голос.

Гергей підхопився.

Перед ним стояла Ева у рожевій шовковій сукні. Якусь мить вона стояла приголомшено, а затим почувся тихий зойк, і молоді впали одне одному в обійми.

— Ево! Моя Евіцо!

— Гергею!

— Ти поїдеш зі мною, Ево?

— Хоч на край світу, Гергею!

За святковим столом зібралося близько сімдесят осіб. Здебільшого придворна знать, решта — родичі нареченого, запрошені на весілля.

Королева з синочком сиділа гордовито на чільному місці. Обоє в зеленому оксамитовому вбранні. За їхньою спиною на стіні висіли вінки, сплетені у вигляді корони. Ліворуч від королеви сидів чернець Дьердь, а поряд з королевичем — наречена і її мати, навпроти нареченої — жених. Вечеря розпочалася спокійно і тихо. Гості перемовлялися пошепки.

Після третьої страви чернець Дьердь підвівся і виголосив тост на честь заручених. У своїй промові він назвав королеву щасливою зіркою молодих, наречену — білосніжною лілією, жениха — щасливим обранцем. І кожному з гостей він кинув словесну квітку — навіть вороги слухали його із задоволенням.

А вже тоді, коли на столи подали найкращі вина, зав'язалася бесіда. Звичайно, розмовляли гості неголосно — кожен із своїм сусідою по столу.

— Чому цей вечір називають «плачем»? — запитав хтось із присутніх.

— Тому що дівчина оплакує свої дівочі літа.

— Але ж вона зовсім не плаче. У неї такий гарний настрій, наче вона тішиться, що закінчується її дівування.

— Мене дивує, як це її королева відпускає.

— А вона й не відпускає. Досі Ева була придворною панночкою, а тепер стане придворною дамою.

Коли вечеря кінчилася, до гостей вийшов співак. Він приїхав звідкілясь аж із Італії і вже встиг продемонструвати королеві своє мистецтво. Голос він мав приємний, але співав надто голосно:

— Codo orfanella e vendo і fieri[42].

Поки він співав, наречена тихо й замріяно сказала матері:

— А що якби я сьогодні вмерла?

Мати ошелешено подивилась на дочку, але, побачивши усмішку на її вустах, відповіла докірливо:

— Що це ти таке мелеш, доню!

— А все-таки...

— Та годі тобі!

— А ти б плакала за мною?

— Ми б з батьком померли слідом за тобою.

— Якби я знову воскресла через місяць або через два і прийшла б у наш Будайський замок?

Мати здивовано глипнула на дочку.

Ева вела далі, усміхаючись:

— Тоді ви в могилці пошкодували б, що