Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Дивлячись на його обличчя, я бачила його колишнього, дитину, що ховалася в покинутому садку своєї матері, щоб втекти від того ж натовпу отруйних придворних, які всі до одного шкірилися та шепотілися про неї, похитуючи головами та вдаючи журбу, і водночас пліткували про те, що завжди про це знали.

— А ви гадаєте, що ми можемо врятувати її та Касю, танцюючи під їхню дудку? — запитала я.

Він перевів погляд із королеви на мене. Мабуть, він уперше дійсно мене послухав. Його груди тричі здійнялися та опустилися.

— Ні, — нарешті, сказав він, погодившись. — Усі вони — просто стерв’ятники, а він — лев. Вони хитають головами й погоджуються, що це кепсько, та ще подзьобують кістки, які він їм кидає. Чи можеш ти змусити мого батька її виправдати? — запитав він, так легко, неначе не просив мене зачаклувати короля та забрати в людини її волю, жахливо, наче Пуща.

— Ні! — вражено промовила я. Я поглянула на Касю. Вона стояла, поклавши руку на спинку королевиного крісла, пряма, золота й непорушна, і хитнула мені головою. Вона не стала просити б мене про таке. Вона навіть не стала просити б мене втекти разом із нею, покинути наших людей на Пущу — навіть якби це означало, що король її вб’є, просто заради того, щоб можна було вбити й королеву. Я сковтнула.

— Ні, — сказала я знову. — Я так не вчинила б.

— Тоді як ти вчиниш? — буркнув Марек, знову розлютившись, і покинув кімнату, не чекаючи моєї відповіді. Та й байдуже. Я не знала, що сказати.

Розділ 20

Вартові біля Чаровнікова таки впізнали мене попри мій одяг. Вони відчинили мені важкі дерев’яні двері та різко зачинили їх знову. Я стала, притиснувши до дверей спину; над головою в мене була позолота і янголи, що обертались, а нескінченні стіни книжок височіли, повністю зайнявши одну стіну й тягнучись іншою, пірнаючи в ніші та виходячи назад. За столами то там, то тут працювало кілька людей, молодих чоловіків і жінок у мантіях, які схилили голови над перегінними кубами або книжками. На мене вони не звертали уваги — були-бо зайняті.

Холодніший за Драконову бібліотеку та надто безликий, Чаровніков не був привітним до мене, але це місце принаймні було мені зрозумілим. Я досі не знала, як рятуватиму Касю, але знала, що мала більше шансів знайти спосіб це зробити тут, аніж у бальній залі.

Я взялася за найближчу драбину та з рипінням потягнула її просто до найпершої полиці, а тоді підібрала спідниці, забралася нагору та почала ритися. Такі пошуки були мені знайомими. Я не ходила на збори до лісу, щоб знайти щось конкретне — я йшла знайти те, що можна було там знайти, та пустити в голову думки: якщо я знайду купку грибів, у нас наступного дня буде грибний суп, а якщо я знайду пласкі камінці, то буде залатана дірка у дорозі біля нашого будинку. Я подумала, що конче має бути щонайменше кілька книжок, які заговорять до мене так само, як книга Яги; можливо, десь тут, між цими всіма розцяцькованими томами із золотим тисненням, захована ще одна з її книжок.

Я працювала якомога швидше. Дивилася на найбільш запорошені книжки, ті, якими користалися найменше. Я проводила руками по всіх них, читала назви на їхніх корінцях. Але просувалась я в будь-якому разі повільно та постійно зазнавала невдачі. Продивившись дванадцять широких книжкових шаф від стелі до підлоги, кожна з яких мала по тридцять полиць, я почала замислюватися, чи знайду тут принаймні що-небудь: усі книжки під моїми руками видавалися сухими та нерухомими, і не відчувалося нічого, що спонукало б мене шукати далі.

Поки я працювала, стемніло. Нечисленні інші читачі зникли, а чарівне світло по всій бібліотеці пригасло до слабенького сяйва гарячого попелу, неначе пішовши спати. Лише на моїй полиці світильник і досі сяяв ясно, наче світлячок, а в мене нила спина та гомілки. Я скрутилася на драбині, обгорнувши стопою перило, щоб можна було тягнутися й хапати найдальші книжки. Я ледве подолала чверть одного боку зали, і це я ще йшла якнайшвидше та якнайнедбаліше, не поглянувши як слід і на десяту частину книжок; Саркан пробурмотів би щось несхвальне.

— Що ти шукаєш?

Я мало не злетіла з драбини на голову отцеві Балло, лише в останню мить схопившись за бічну перекладину та боляче вдарившись кісточкою об стик. На половині висоти зали стояла відкритою частина однієї з полиць, двері до якоїсь схованки; звідти він і вийшов. Він ніс у руках чотири грубих томи, які, мабуть, збирався повернути на полиці, та із сумнівом дивився на мене з підлоги.

Подумки я й досі здивовано смикалась, і я заговорила, не роздумуючи.

— Я шукаю Саркана, — заявила я.

Балло байдуже глянув на полиці, які я переривала: невже я думала знайти Дракона стисненим між сторінками якоїсь книжки? Проте я усвідомила, неначе сказавши про це йому та самій собі водночас, що саме цього й дошукувалася. Мені був потрібен Саркан. Я хотіла, щоб він відірвався від стосів своїх книжок і вилаяв мене за розгардіяш, який я вчинила. Я хотіла знати, чим він займається, чи завдала Пуща удару у відповідь. Я хотіла, щоб він сказав мені, як я можу переконати короля відпустити Касю.

— Я хочу поговорити з ним, — сказала я. — Я хочу його побачити, — я вже знала, що такого заклинання у книзі Яги немає, а сам Саркан мені ніколи його не показував. — Отче, яким заклинанням ви б скористались, якби хотіли поговорити з людиною в іншій частині королівства? — та Балло вже хитав на мене головою.

— Далекомовлення — це щось казкове, хоч якою зручною ця ідея видається бардам, — сказав він таким тоном, ніби читав лекцію. — У Венеції винайшли мистецтво накладення заклинання єдності на пару дзеркал, зроблених разом з одного запасу ртуті. Король має таке дзеркало, а пару до нього носить із собою командувач війська на фронті. Але навіть вони можуть спілкуватися лише один з одним. Дід короля купив їх, обмінявши на п’ять пляшок вогнесерця, — додав він, і я мимоволі ойкнула, почувши ціну: так можна було спокійно купити ціле королівство. — Чари можуть посилювати чуття, посилювати зір і слух; вони можуть підсилювати голос або приховувати його в горішку, щоб він ви­йшов згодом. Вони не можуть миттєво перекинути твій лик через півкоролівства чи перенести до тебе чийсь голос.

Я слухала його з невдоволенням, хоча це, як на лихо, було логічно: чому б Саркан став узагалі відправляти гінця чи писати листа, якби міг просто вимовити заклинання? Це було доволі закономірно, так само, як і те, що він міг користуватися своїм заклинанням переміщення лише для пересування долиною, власною територією, а не для перескакування