Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

А проте, жодна порожнеча не буває порожня.

Падіння людини, яка бачить нічний кошмар. Пірнає, заглиблюється й одразу назад…

Я не враз утямила, що ми тепер простуємо підземеллям. Порожнеча під ногами перетворилася на камінь плити, а довколишні стіни відлунювали кроки, розсилаючи їх у шахти та коридори.

Ударити підківкою об кам’яну підлогу та викресати стільки іскор, щоб побачити Покинуте Місто.

Ні, місто було заселене. Просто цей, найнижчий з його рівнів, укладався людьми вкупі з усім нагромадженим людським злом, тут, за сто сорок кілометрів від нової землі. І Ніщо захопило його, воно заповнило та оживило все зло, до останньої краплі.

Дивно бачити не небо, навіть не порожнечу, а плити — бетонні плити з пучками коріння в щілинах.

А в усьому іншому — найзвичайнісіньке, лише покинуте Місто: вивіски магазинів, ряди припаркованих автомобілів, закапелки, роздоріжжя, реклама та світлофори.

Хіба що все стало ніби в мороці, — непроникно-чорним.

Вісім років через цілком порожнє Ніщо.

Тварюка невідступна від Крихітки.

Вісім років — занадто тривалий час, тож я звикла до неї. При цьому в мене виробилося кілька звичок. Звичка боятись її, звичка розмовляти з нею, звичка засинаючи класти голову на її огидний бік. Звикнути настільки, що в якусь мить настав час, коли я забула про неї. Звичка не помічати. Ніби йдеш сама.

До якоїсь певної хвильки…

До Дримера…

Варто було їй лишень перестрибнути через мене задля того, щоб убити його, — і все стало таким, як йому належить бути, — солдати двох ворожих армій — Крихітка й Тварюка.

І Дример…

У темряві не зробиш примітки…

Мешканці нудного світу. Людина нецікавої долі. Де вона може знайти те, що було б схоже на її справжнє життя? Лише у снах.

Але в снах на зеленій траві. У снах при бузковому небі. З мріями… Для того, хто скуштував найміцніший наркотик сну?

Мандрівка у снах за межі світу. Мандрівка у снах до інших світів.

А далі — найвищого рівня посвячення, до найпривабливішого світу та страхітливих снів — у Порожнечу.

Дримери шукають серед порожнечі крупинки загиблих світів. І за ними прагнуть упізнати майбутню долю свого світу.

А іноді Дример знаходить тварюку.

Ми зустрілися з ним на руйновищі зла.

Чиє це Пекло? Який Диявол збудував його тут для себе, коли програв чи загинув? Демони розбіглись, і тепер залишилися самі порожні котли…

Дример устиг озирнутися. Тварюка плигнула через мене, а я вихопила пістолет й убила її.

— Фантастично, — такий самотній у своєму справжньому житті. У своєму житті, достоту не схожому на сон.

Він зробив спробу потоваришувати зі мною:

— Мені ще ніхто не…

— Іди геть.

— Постривай. Не жени мене.

— Іди геть.

— Мій будильник розбудить мене лише через сорок…

— Іди геть!

І я стрельнула в нього, примусивши прокинутися після кошмарного сну.

Адже я чула виття.

Воно лунало з обабіч.

Тварюки мчали до мене. Одразу дві. Одразу зусібіч.

Вони були жахливі. Але я могла й не бачити їх у пітьмі.

Та коли б не темінь, я вбила б їх. Але тоді я ніколи не дізналася б, куди мені треба йти.

Звісно. Місто Магеддо зруйноване, проте залишилася гора біля його фортечної стіни. І вони вели мене до неї. Для останнього двобою — останнього між мною та Вітчимом.

Тут була тисяча міст. Та стільки ж гір коло них. Однак лише одна з них була…

Я слухняно ступала між ними.

— Будь-які розваги закінчилися.

Тепер, навіть якби не було цих тварюк, я сама прийшла б туди, де мала бути.

І знову Дример?

Просто чоловік, що сидить за освітленим столом.

Старий на білій лікарській