Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Сірко дізнався, що Дорошенко «арештував ведмедівця Опару з кількома вірними йому старшинами й козаками і віддав ординцям, а ті роздягли його, заплювали обличчя і взяли собі як бранця, бо й решта старшин кинула йому під ноги його ж „завітні листи“ на маєтності». «Біда з тими маєтностями!..» — подумав.

І радувала та новина Сірка, і до болю печалила, бо став нічого не вартим чоловік, що вчора ще був гетьманом. Поведінка старшин-перекинчиків, які втратили людську гідність, не робила їм честі, а те, що Дорошенко ніби відпустив «на чотири вітри» Опариних сотників і козаків, свідчило, що він справді лицар.

Сотник Стародубського полку Харитон Загреба, що їхав за завданням Брюха до Дебрянська, почувши в корчмі, що Сірко правиться в Слобожанщину, відшукав його і не лише підтвердив ті вісті, як знакомитому і знаному чільникові ще при полковникові Саві, що «бозна-де подівся», а й додав чимало нових подробиць. Він же повідомив Сіркові, що Дорошенко врешті викупив Опару і віддав його польному гетьманові Яблуновському, який ніби «спровадив того бідаку на фірі в Марієнбурзьку фортецю».

«Таки не може бути в нас із сусідами нічого спільного, бо ті ясирять і приковують до каторг, а ці вбивають, саджають у фортеці чи гоном правторять до Сибіру»,— подумав Сірко, слухаючи Харитона і навіть співчуваючи Степанові Опарі.

Загреба ж сказав Сіркові і про те, що «Дорошенко влаштував собі вибори, на яких виступив як всепосполитий гетьман України і спільник султана», наобіцявши і ординцям, і ляхам, присланим на раду, «сім мішків вовни і всі неповні».

— А козацтву, якого в нього набралося аж за двадцять тисяч, пан Петро клявся визволити всі русинські землі аж до Перемишля, Самбора, Вісли, Сяну, Німану, Севська, Льгова і Дебрянська. Цар і бояри, пане отамане,— вражав Сірка Харитон обізнаністю,— наказали Брюхові відпровадити свою жону Хотину в монастир, а одружитися з якоюсь прицаредвірською порочицею замтузною Одаркою, родичкою Скурати, бо те ніби і Богові православному догідне, і допоможе йому стати боярином із власними ґрунтами і незчисленними підданими.

Сірко, слухаючи Харитона, згадував Богдана Хитрово, який у Січі ніби в жарт натякав на щось подібне, та й Косага, що не знав його родинних стосунків з дружиною Софією, торочив йому про мирське життя. «Одружившись з бояринею чи бояришнею,— запевняв він отамана, повторюючись,— чілець стає боярином і має такі можливості, яких не має нині, може, й ніхто із столбових дворян наших московських. Вважай, усі тайші й хани, оте вчинивши, тепер є князями, як Чаадай, Аліханов-Аліхан, Каспулат-Муца, Аюкай-тайша і іні. А Строган, а Прозоровський, а Одой-Одоєвський, а Бурят-Буратинський...» — заздрісно перелічував він за чиїмсь дорученням...

Викітчанські міста і села в Слобожанщині були ошатнені і заможні, що радувало вершників, хоч Архип Рава того й не виказував. Отаман раптом повернув на Борисоглібськ, і, зробивши чималий гак по путі в Артемівку, вони опинилися аж у кумів Диких-Дзиковських.

— Ой, любий куме Іване! Дорогий наш голубцю! — сплеснувши в щирих радощах у долоні, зустріла гостя і його джуру Явдоха Дзиковська.— Очі порвала-м уже, виглядаючи тебе! — підійшла до Сірка.— А це ж Архипко з тобою?! — знову сплеснула руками в подиві.— Зух! Орел-козак! Моя ти ненько, неодмінно оженимо його тут! А бекеші які у вас обох, а ногавиці! — насміхалася.— І не второпаєш, із жовтодушок-куниць вони чи з озерної свині. Чували-сьмо не раз, що ними кишать Запороги! — захопливо торохтіла господиня.

— А у вас, кумасю, смугаста із вовни спідниця і жовті хазові чобітки, та ми й мовчиво, бачте, але як будете спокутувати мого Архипа дівочими очима та плечима, то не будемо мовчати,— відбивався жартом, ніби помолодівши зразу, Сірко.

— А комоні ж які у вас мальовані! А брязкітки-бовтиці та ронди на них! — як заведена, продовжувала глазувати господиня.— Злазьте вже, хай приголублю вас! І не парко ото вам було в такому вбранні?!

— Пар кісток не ламав, люба пані,— поцілував Сірко сперша вуста, а потім руку Явдосі.— Помолоділи ви й покращали, поки ми не виділися,— обмірював очима круглу, мов натоптану, статуру господині.— Заздрю панові полковникові.

— Атож, знайшов кому заздрити! Пробі, Іванцю! Ради Бога! Мені до Софії, як до небес,— червоніла Явдоха.— Жартуй на здоров'я! Кпи зі старої ґарґари-шкурапеї,— повела до ґанку гостя.— Посидь отут хвильку, а я підпалю тим часом уже зготоване вогнище та зігрію води в бакирі-казані, щоби-сь помилися з Архипом. Чей же задрипами не будете у нас тутки?— говорила уже від кабиці посеред двору.

— Може, те Архип вчинив би чи я, кумо? — докинув Сірко звіддалік.— Покоївку ж, зрештою, маєте!

— Де б же дозволила Архипкові чи тобі? Чи ж я вже аж така пані? А покоївка, пане Іване, тепер доцею у нас! Відпустила її до матері на гостини, дещо передавши великій і зубожілій родині,— втішливо хвалилася Явдоха.— Дев'ять же душ у них, як того гороху-пороху при гостинці.

— А тезко мій, пан полковник, десь у від'їзді, мабуть? — влучивши хвилину, спитав Сірко, розглядаючи чимале подвір'я Дзиковських, обшите дильовкою.

— Нагло покликали його ще позавчора до воєводи. Там ворохобство якесь, то аби люди, а він буде! Вернеться, може, й сьогодні вже, як обіцяв. Ойроти дочасно бунтують,— стишила вона голос.— Не бажають, бач, агакалами бути у воєводи. А де ж те видано, питається? Як можна витерпіти отаке здирство в самодержстві? Терпіли бідні, що оті Адамові вівці-верблюди, наруги, та, алярм вчинивши, сказали: доста! До Сарпи й озер покочували,— підійшла вона, споважнівши, до Сірка.— Ти, кумоньку, змагаєшся, як чули-сьмо, багато люду звільняєш, обавляєш ясири, як богатир який, звитяг і лицар, допомагаєш кіньми і худобою незвітно, а мій Івась лиш приживала, сполечний служка у ворога, що та підстилкова солома, куплена і перекуплена за оці гаразди, найнята і перенайнята за гріш,— ледь не плакала господиня, геть