Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Відмовивши листовно Ромодановському в приїзді, Сірко вирішив провідати кумів Дзиковських і січову тепер Мереф'янщину.

«Негоже мені, вільному козакові, а тепер рядовичеві, вельмишановний пане Григоре, таких високих парсун відвідувати гостинами, бо що скажуть та подумають про мене старші та знатніші чільці нашої матері — Січі Запорозької і її козацтво славне сіромне? У нас так чинити нецнотно, дорогий пане, якщо шануєш лицарство і шляхетство...» — продиктував він писареві Іванові Курилові відповідь. А Архипу Раві по тому показав листа від куми Явдохи, яка просила його приїхати на «гостини бардзо важні».

Уже коли збирався подумки в дорогу, його неждано відвідали кошовий Шкуро і писар Курило й показали листа від гетьмана Опари, який, звітуючи Січі, писав, що він, «опираючись на все правобічне козацтво і волосне поспольство, на старшин і духовенство, слава Богу, по віднові із ляхами Гадяцьких умов та домові із Ханством на вічну дружбу, вивільнив матір городів русинських Київ, відпровадивши по розгромі стрільців воєводу Львова із московським митрополитом до свого огниська та вернув на митрополію Йосипа Тукальського-Нелюбовича до своєї пастви із Марієнбурга».

Вражало в гетьмановому листі, що «ні полк драбантів ляських, ні буджацька орда, бажаючи миру із козаками, не грабують міст і сіл, а купують на крам-базарах потрібне їм та навіть стали у помочі в осінній сівбі збіжжям, подарованим молдавським господарем поселянам».

Успіхи маловідомого Опари, хоч і нагадали Сіркові про сконаних в Уманщині сотників Дачка, Буглана, Кияшка, Чопа та зятя Івана Сербина, свідчили про нову поведенцію крулівства, Ханства і старшин Опариних, а відтак про вміння Опари тримати лад і вигравати час. Шкодуючи за поконаними, Сірко спіймав себе на тому, що не має злоби до Опари, а навіть співчував йому в тому, що його по успіхах чекають поразки і розчарування.

— Даруй нам, наш отамане, нерозумним, що піддалися намовам Іванця та боярина, не полишай надовго нас із січовим братством,— прощався кошовий із Сірком приязно і винувато.— А ще всі просимо тебе, якщо будеш і у нашій тепер Мереф'янщині, вчини там іменем Січі все, що вважатимеш за необхідне, на свій смак, триб і розсуд,— був у розпачі Олекса Шкуро.

— Не знаю, чи буду і коли буду, пане Олексо, але якщо таки буду, то неодмінно вчиню все, що лише зможу, від імені Січі, а товариству і тобі осібно дякую за довіру,— сказав спокійно Сірко, зрадівши, що знатні й старші таки обдумали його слова...

В дорозі Сіркові ясно думалося і про тисячі поконаних рідних та знаних, і про перемоги їхні та поразки, надто такі, як у Гаражині, за який ще й досі чув гризоту. В уяві рідна земля від Замостя та Берестечка лежала перед ним випеченою велетенською раною на людському тілі, токовищем і роздоріжжям, віддана на поталу загарбникам-чужинцям, з безліччю братських могил.

Те, що він досі живий, хай і геть порубцьований та з покраяною душею, дивувало його. Виправдовував тепер і Богдана-Зиновія, і Виґовського, навіть Юрія, Тетерю та Опару, що клялися кожний по-своєму «кінцево вигнати ляхів, московитів і орду», насправді лише збільшуючи їх прагнення до ще завзятіших зазіхань і грабувань, добре помітних на поведенції Богдана Хитрово-Хитрого та Косаґи зі стрільцями, і на наповратностях Ромодановського, що, врешті, зробив чужу нічийщину спопонною царською власністю, як і все Жиздринсько-Окське Полісся, Слобожанщину й інші землі та народи, самоуправно вписані у царські титули й регалії.

Сірка дивувало, як то чужедвірські пройдисвіти вміють, захищаючи та виправдовуючи все тронне, показувати гетьманів як «ворів» і «злодіїв», воюючи не зброєю, а намовно-плутним паплюженням, не бридячись бреханиною та перекрутами дійсності, в яких володарям на зиск змальовується навіть великожертвенна роль оборонців рідного краю.

Був переконаний, що цар і бояри не скоро ще, враховуючи їхню обережність, запряжуть український народ у ярмо. Однак події, як на лихо, підточували і це переконання. Там же, в корчмі, підобідуючи, Сірко довідався, що овруцький полковник Семен Височан та його спідручний Дацько Васильович з брацлавським Василем Дрозденком звільнили від Опари, ляхів та орди Вишів, Чорнобиль, Фастів та інші містечка, і, попри все, втішився тими новинами.

Та вже наступного дня, обідаючи в Ромодані, дізнався, що вчорашні переможці розбиті, а Дацько Васильович, котрий об'явив себе гетьманом Лівобіччя, викрадений Брюхом, привезений у Гадяч, а звідтам відправлений боярину Ромодановському для запроторення до Сибіру. Той же кобзар повідав Сіркові, як вийшли покурити, що Опара з ордою був у Богуславі, а Петро Дорошенко, заручившись підтримкою султана, вернувся в Чиґирин уже як гетьман Правобіччя, Лівобіччя й інших земель русинських, дістав згоду на те Січі та переманив від Опари всіх старшин і орду, яка, за наказом хондкара, піддалася йому.

Кобзар знав навіть, що Дорошенко на тому тижні зібрав повний Чигирин війська, оголосив значкових товаришів через свого молодого ротмістра Івана Мазепу і призначив постійного посланця в Стамбул — Гаврила Лісовського. А відбувалося все пишно, під козацькими штандартами та під зеленим орластим султановим стягом пророка. Дивогідною видавалася ця новина, і Сірко пошкодував, що стоїть осторонь від тих подій.

«Як-не-як, а молодець Петро,— роздумував Сірко.— І Орду зв'язав, бо не посміє йти проти хондкара, і ляхів, бо побояться його ж, і султан застряв знову у Венеції, не набридатиме рідному краєві, а головне — посадив круля і магнатів на свої місця в ойчизні, а не в Україні! Це, певне, єдиний нині крок, потрібний нам для передиху,— дійшов Сірко висновку, знаючи Дорошенка ще із часу джурування того в Січі.— Сміливий, по-лицарськи чесний і вправний, обтертий і обтіпаний коло гетьманів, він зуміє обстояти край і послужити йому вірою та правдою».

У новоселищі Бірках, зустрівшись із сотником Максимом Тиблем та заночувавши в нього,