Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Зв’язки Донбасу з Москвою були не менш сильними, ніж із Києвом: регіон «жив між Україною і Росією, не схиляючись до жодної з них»[574]. Донецька обласна організація Комуністичної партії, найчисленніша в радянській Україні, вороже ставилася до націонал-комунізму, мислячи «всесоюзними» та «централістськими» мірками, і була «напрочуд прийнятною для Москви»[575]. Донецько-Дніпровський регіон був одним із 19 стратегічних економічних районів СРСР, а московсько-донецький «коридор» забезпечував регіональні комуністичні та владні еліти безпосереднім зв’язком із Москвою[576]. Американський політолог та історик Джон Армстронґ називав партійно-державне керівництво на Донбасі «частково незалежною одиницею до 1953 року»[577].

Міста й містечка Донбасу після Другої світової війни стрімко розросталися завдяки мігрантам з усіх регіонів СРСР, приваблених нестачею робочої сили. Масово давалися взнаки соціальні проблеми — житла, збудованого за хрущовської та брєжнєвської доби, зазвичай бракувало, і воно було споруджене неякісно. Як показав Куромія в одній із небагатьох наукових монографій про Донбас, що вийшли на Заході, мігранти жили в новій обстановці, де бракувало міжособистісних та родинних зв’язків, і були далекими від місцевих традицій. Новоприбулі з Росії не усвідомлювали, що вони перебираються до іншої країни з історично притаманними їй особливостями — натомість відчували себе «вищими за корінне населення»[578]. Таке зверхнє ставлення зумовило зневагу до поширених тут норм звичаєвого права і заохочувало до їхнього насильницького порушення.

Стрімка урбанізація призвела до того, що на Донбасі оселилося і стало працювати більше росіян, ніж українців. Водночас із зростанням міст після Другої світової війни спостерігалося скорочення кількості етнічних українців, які вважали рідною українську мову[579]. Теодор Фрідґут пише, що Донецьк «був переважно російським упродовж усього свого існування» і «залишався російським за атмосферою»[580]. Велика російськомовна громада на Донбасі сформувалася як спільнота радянських людей із глибоко засвоєною регіональною ідентичністю, що продовжувала існувати у незалежній Україні, в тому числі станом на 2014 рік. На Донбасі переселенці з Росії досконало «чулися вдома, давно забувши про будь-яке почуття відчуженості»[581]. Стаючи «місцевими», вони набували донбаської ідентичності та водночас сприймали себе як членів радянської, але не української, родини.

Цей контекст є важливим для розуміння того, яким чином зароджувалися і діяли кримінальні, політичні й ділові мережі. Ще за радянської доби Донбас мав великий тіньовий сектор економіки, орієнтований на незаконну торгівлю й відмивання грошей та тісно пов’язаний з іншими радянськими республіками завдяки надрегіональним злочинним угрупованням. Як і в багатьох зарубіжних країнах, чимало з цих угруповань базувалися на етнічно-кланових зв’язках, як-от грузинські або чеченські кримінальні мережі[582].

Високий рівень злочинності протягом десятиліть був характерною рисою життя на Донбасі. Тут розташовувалася чверть усіх пенітенціарних установ і таборів для злочинців радянської України[583], зокрема, Сталіно (Донецьк) мало 20 закладів відбування покарання, а Ворошиловград (Луганськ) — 16. У цих в’язницях і таборах перебувало утричі більше засуджених, ніж вони офіційно могли вмістити, позаяк суди у Сталіно й Ворошиловграді виносили найбільше обвинувальних вироків в Україні. Коли у 90-х роках екс-голову Донецької облдержадміністрації Володимира Щербаня запитали, чому Донецьк має славу «найбільш криміналізованого міста в Україні», він відповів: «Вам слід згадати історію міста та враховувати його соціальну структуру»[584].

За гостротою криміногенної обстановки Донбас у радянській і пострадянській Україні перебував у трійці лідерів поряд із Одещиною та Кримом. У 2005 році, чверть століття після розпаду СРСР, у підвладному Партії регіонів краї було вчинено 44 тис. злочинів (з них 19 тис. серйозних), зокрема 395 убивств[585]. Це свідчило про те, що культура насильства, що розквітла у 1990-х роках, коли конкуруючі ділові та кримінальні угруповання боролися за розподіл державних активів, зберігала потужні позиції на Донбасі.

На Донбасі, де Партія регіонів монополізувала всі аспекти життя, в’язнична субкультура була «ключовою для розуміння політико-кримінальних