Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

Вітмен ударив Еліота кулаком у рот, розітнувши йому губу і залишивши один із зубів бовтатися на корені. Еліот завив, і Вітмен секунду вагався, перш ніж завдати нового удару. Щойно відсмикнувши руку, він кинувся вбік: знайшов дещо на підлозі.

Дуло пістолета.

Еліот побачив, що зараз станеться, і мало не втратив рівновагу. Було надто пізно.

Вітмен схопив пістолет і з усієї сили садонув рукояткою по голові Еліота. Той упав на підлогу, випустивши з рук паяльну лампу. Спробував піднятися. Вітмен знову вдарив його, ще дужче. І ще раз. Пістолет дрижав перед його очима. Розплавлена плівка була розмазана по його очах, губах, горлу і грудях.

Полум’я було вже близько. Але цієї миті це майже не хвилювало Вітмена. Гнів опанував його. Перед очима промайнуло все, що він утратив. Його дитина. Його дружина. Його життя.

— Де вона? — волав він. — Де вона?

Він продовжував гатити пістолетом по обличчю супротивника, не чекаючи на відповідь. Після першого удару Еліот намагався заперечувати. Після третього вже благав допомоги або пощади. На десятому захлинався у власній крові.

Бі-іп.

Бі-іп.

Вітмен подивився на свої закривавлені руки. Обвів поглядом кімнату. А тоді світ вибухнув.

Подумки він знов опинився у тій зарослій кущами ущелині біля струмка. Але цього разу в клітці був не Плуто — то була Еллі, яку обливали бензином, а вона кричала страшним божевільним криком. Запалили сірник. Вітмен стояв поряд із кліткою перед своєю донькою, але не міг ворухнутися — він був паралізований. Він не міг їй допомогти. Побачивши його, вона припинила кричати, простягнула руку з клітки і поклала долоню йому на щоку.

Дотик м’якої руки, що торкнулась обличчя, пробудив його. Скрізь навколо був дим. Він не бачив її.

— Еллі?

Дівчинка кашляла.

— Лілі. Моя… — дівчинка надривалася від надсадного кашлю, хапаючи ротом кисень. — Моя мама не прокидається. Можете їй допомогти?

Полум’я щільними стінами підбиралося до них.

У передпокої він ледве міг розгледіти вхід до квартири. Кинув погляд на двері спальні. Вогонь зосередився — підступне чудовисько, що розповзалося і тяглося до стін і вхідних дверей, перекриваючи шлях відходу.

Він відтягнув дівчинку вглиб кімнати, куди вогонь ще не дістався.

— Сиди тут, — сказав він їй. Вогонь оглушливо гудів — він ледве чув власний голос.

Стіна над дверима була вся охоплена вогнем, і язики полум’я переповзали на стелю, усе ближче до нього. Поряд стояв дубовий стілець, якого вогонь ще не зачепив. Вітмен скористався його ніжками, щоб підштовхнути двері вперед, а тоді ривком захряснув їх. Захлинаючись несамовитим кашлем, він пробився назад до вікна, тягнучи за собою дівчинку. Намагався звільнитися, щоб відчинити вікно, але вона з переляку вчепилася йому в руку.

— Треба відчинити його! — загорлав він, вказуючи на вікно. Вона була така налякана, що не відпускала.

Він ривком вивільнився і почав поратися зі старим віконним запором, намагаючись підняти шибку.

Та не піддавалася.

Він озирнувся. Вогняне чудовисько підповзало все ближче.

Він сунувся вперед, схопив дубовий стілець, підняв над головою і жбурнув у скло. Воно лише злегка тріснуло. Зібравши останні сили, він спробував знову. Уламки скла з тріском полетіли на землю надворі.

Він підбіг до ліжка і здер з нього ковдру. Підняв жінку на плече і схопив дитину за руку. Обгорнув їх усіх пуховою ковдрою і приготувався до того, що мав зараз зробити. Позаду пролунав різкий тріск — стіну нестримно поглинав вогонь, наче щупальця спрута повзли по ній зі стелі. У паніці він обернувся й побачив, як його тіло охоплює полум’я. Крутнувшись назад, він стрибнув у вікно, підхопивши рукою дитину, сподіваючись, що ковдра не порветься об скло. Дитина тремтіла, її скрики чергувалися з нападами кашлю. Позаду з розбитого вікна виривалися язики вогню.

З інших вікон теж уже було видно пожежу. Він чув, як дівчинка верещить у нього над вухом, і не усвідомлював, що продовжує називати її «Еллі». Він виніс їх сходами нагору, на вулицю, а позаду клубився густий чорний дим, різкий від запахів хімікатів.

Надворі зібралося кілька сусідів і людей із найближчого нічного клубу. Удалині завивали сирени, лише за кілька дорогоцінних хвилин їзди.

Він опустив жінку. Вона важко притулилася до нього. Розплющила налиті кров’ю очі й побачила доньку поряд із собою.

— Дякую вам, — мовила вона. Її голос був наче тінь шепоту.

— О, Боже мій, Алексе!

Він обернувся і побачив Елену Ґенгаґґер, яка стояла поряд. Він не мав на це часу.

— Телефонуй 999. Негайно, — наказав він їй.

А тоді побіг назад у дім. Хтось позаду нього кричав:

— Що ти робиш? Збожеволів?

Вітмен бив кулаком у двері підвальної квартири. Дерево було розжарене до червоного. Він відчув, як усередині щось вібрує у відповідь. Штовхнув двері ногою, а тоді всім тілом наліг на них. Двері піддалися, і він влетів у квартиру. По той бік двері були охоплені полум’ям.

Всередині вирувало пекло. Вогонь потоками сходив донизу, розсипаючись хмарами по підлозі, і все це наче завивало, намагаючись схопити його. Протяг із розбитого вікна розчахнув двері спальні й роздмухував хмари вогню, підганяючи їх усе далі. Святилище здійнятих догори язиків полум’я танцювало з моторошною ґрацією чарівного створіння, охопленого