Читати книгу - "Кім"

із Кімових рук гарячу чашку і, дотримуючись церемонії, випив пекучого чорного чаю. — Якби я був вільним від пристрастей, злий удар завдав би лиха тільки тілу: рана чи синець — це все ілюзія. Але мій розум не був абстрагований, і виник порив дозволити людям зі Спіті вбити тих. У боротьбі з цим пожаданням мою душу розривали і шматували тисячі ударів. Аж поки не прочитав Блаженства (він мав на увазі буддистські заповіді блаженства), я не міг заспокоїтися. Але зло пустило в мені коріння від тієї миті недбалості й аж до кінця. Колесо справедливе і не відхиляється ні на волосину! Вивчи цей урок, чело!

— Це для мене зависоко, — промурмотів Кім. — Я досі весь тремчу. Я радий, що прибив того чоловіка.

— Я це відчув, коли спав у тебе на колінах у лісі внизу. Це тривожило мене уві сні — зло у твоїй душі поєднувалося з моїм. Хоча, з іншого боку — він витяг вервицю, — я набув заслуги, порятувавши два життя — тих людей, які завдали мені шкоди. Тепер я маю збагнути цей Зв’язок Усіх Речей. Човен душі моєї розгойданий.

— Спи і набирайся сил. Це наймудріше.

— Я медитуватиму. У цьому є потреба більша, ніж ти усвідомлюєш.

Година за годиною, аж до світанку, поки місячне світло блідло на високих шпилях, і те, що оперізувало пітьмою схили дальніх гір, поставало ніжним зеленим лісом, Лама незмигно дивився на стіну. Час від часу він зітхав. За зачиненими дверима, до яких підходила збентежена худоба, шукаючи звичного стійла, мешканці Шемлега і носії захопилися поділом здобичі та бенкетом. Чоловік із Ао-Чанга ними керував, а відтоді, як вони відкрили сагибські консерви і дізналися, як то смачно, йому ніхто не насмілювався кидати виклик. Шемлезький смітник поглинув бляшанки.

Коли Кім, за всю ніч надивившись поганих снів, вийшов у ранкову прохолоду почистити зуби, світлошкіра жінка у головному уборі, прикрашеному бірюзою, відвела його вбік.

— Усі решта пішли. Вони залишили тобі цю кілту, як і обіцяли. Я не люблю сагибів, але навзамін напиши нам амулет. Ми б не хотіли, щоб маленький Шемлег набув поганої слави через цей… випадок. Я Шемлезька жінка[185], — вона оглянула його сміливими ясними очима, так несхоже на потайні погляди жінок-горянок.

— Безумовно. Але це треба робити потай.

Вона підняла важку кілту легко, наче іграшку, і закинула її до своєї хижі.

— Вийди і зачини двері на засув! І нехай тут ніхто не ходить поблизу, поки я не закінчу, — сказав Кім.

— Але після всього — ми зможемо поговорити?

Кім нахилив кілту і на підлогу висипався цілий каскад топографічних інструментів, книжок, щоденників, листів, карт і чудернацьки напахченої місцевої кореспонденції. На самісінькому дні була вишита сумка з запечатаним, позолоченим і розмальованим документом, як то князі посилають одне одному. Кім затамував подих від захвату й оцінив ситуацію очима сагибів.

«Книжок я не хочу. До того ж, це логарифми, думаю, для топографії. Листів я не розумію, але полковник Крейтон зможе. Треба зберегти усі. Карти — вони малюють карти краще, ніж я — звичайно. Усі місцеві листи — ого! — особливо мураслу[186]. — Він понюхав вишиту торбинку. — Це, певно, від Гіласа чи Банара, а Гарі-бабу казав правду. Юпітером присягаюся! Гарний улов. Якби Гарі знав… А решту — геть за вікно». Він торкнувся пальцем замацаної поверхні чудового призматичного компаса і блискучого вершечка теодоліта. Але, зрештою, сагибам не дуже добре красти, а ці речі згодом можуть стати незручним доказом. Він відібрав окремо кожен рукописний клаптик, кожну карту і місцеві листи. Вони утворили пухкий стос. Три книжки з замками на палітурках і п’ять потертих записників він відклав убік.

«Листи і мураслу доведеться носити на собі за поясом під одягом, а рукописні книжки покладу у торбу з їжею. Вона буде дуже важка. Ні. Не думаю, що там було щось іще. А якщо і було, то носії викинули у кад[187], так що все гаразд. — ну, то й ви летіть слідом». Він напакував кілту всім, що вважав за потрібне викинути, і поклав на підвіконня. На тисячу футів нижче лежав довгий, лінивий і круглястий клапоть туману, якого ще не торкнулося вранішнє сонце. Ще на тисячу футів під ним ріс столітній сосновий ліс. Коли вітер розгортав хмару туману, Кімові було видно його зелені верхівки, схожі на мох.

— Ні! Не думаю, що хтось там тебе шукатиме!

Падаючи, кошик обертався і вивергав уміст. Теодоліт налетів на виступ стрімчака, вибухнув і розлетівся на друзки, книжки, чорнильниці, коробочки з фарбами, компаси і лінійки кілька секунд були схожими на рій бджіл. А потім зникли, і хоча Кім, наполовину вихилившись за вікно, нашорошував свої молоді вуха, з безодні не долетіло жодного звуку.

«За п’ятсот… за тисячу рупій такого не купиш, — сумно подумав він, — це було дуж-же марнотратно, але мені дісталося все інше їхнє добро, — сподіваюся, все, що вони зробили. А тепер, як у біса, я маю повідомити Гарі-бабу і що, в біса, мені робити? І мій старий хворіє. Листи треба обгорнути клейонкою. Це треба зробити насамперед, а то вони просякнуть потом… І я сам-один!» — Він охайно спакував листи у згорток, обгинаючи кутики твердої, липкої церати — мандрівне життя зробило його методичним, як старий мисливець, в усьому, що стосується дороги. Потім із подвійними пересторогами він спакував книжки на дно торби з їжею.

Жінка легенько постукала у двері.

— Але ти не зробив амулета, — роззираючись сказала вона.

— Немає потреби, — відповів Кім, геть випустивши з уваги необхідність дещо обговорити. Жінка непоштиво розсміялася з його збентеження.

— Тобі — немає. Тобі й оком змигнути не варто, а вже закляття накладене. Але подумай про нас, бідолашних людей, що буде з нами, як ти підеш? Минулої ночі вони надто напилися, щоб слухати жінку. Ти не п’яний?

— Я жрець, — Кім опанував себе, а що жінка була нітрохи не потворна, вирішив за краще поводитися, як йому належить.

— Я попереджала їх, що сагиби розсердяться, вчинять допит і донесуть раджі. А ще з ними бабу. У писак довгі язики.

— То це вся твоя гризота? — план уже визрів повністю у Кімовій голові, тож хлопець чарівно посміхнувся.

— Не вся, — відповіла жінка, простягаючи жорстку смагляву руку, вкриту срібними прикрасами з бірюзою.

— Це я миттю залагоджу, — швидко мовив він, — бабу це той самий знахар (ти ж чула про нього?), який подорожував горами біля Зіглаура, я його знаю.

— Він викаже за винагороду. Сагиби не вміють відрізнити одного горянина від іншого,