Читати книгу - "Франкенштайн. Ґотичні повісті"

Як усе це закінчиться, я не знаю; мені здається, що я б радше помер, ніж повернувся так безславно, не виконавши свого завдання. Але боюся, що мені судилося саме це; людей більше не підбадьорює жага помсти або слави, і вони нізащо не стануть добровільно терпіти наші теперішні злигодні.

7 вересня

Рішення ухвалене; я дав згоду повертатися, якщо ми не загинемо. Отже, мої надії знищені легкодухістю та нерішучістю; я повертаюсь розчарований. Аби терпляче витривати таку несправедливість, треба більше філософської мудрості, якої мені бракує.

12 вересня

Все позаду; я повертаюсь до Англії. Я втратив надію прославитися і прислужитися людям — втратив я і друга. Але спробую детально розповісти тобі про ці гіркі хвилини, мила сестро; й оскільки хвилі несуть мене до Англії і до тебе, я не засмучуватимуся.

Дев’ятого вересня крига зрушилася; гуркіт, схожий на грім, лунав здалеку, а льодові острови стали розколюватися. Нам загрожувала страшна небезпека; та оскільки ми могли хіба пасивно очікувати подій, моя увага була найперше звернена на мого сердешного гостя, якому ставало дедалі гірше, — він уже ледве підводився з ліжка. Лід позаду нас тріщав, і його щосили гнало на південь; дмухнув західний вітер, і одинадцятого вересня прохід на південь повністю звільнився від криги. Коли матроси побачили це і довідалися, що повертаються на батьківщину, вони заверещали від радості; кричали вони гучно й довго. Франкенштайн отямився і запитав про причину галасу.

— Вони радіють, — сказав я, — тому що скоро повернуться до Англії.

— Отже, ви справді вирішили повернутися?

— На жаль, так; я не можу протистояти їхнім вимогам. Не можу вести їх проти їхньої волі далі, в це небезпечне плавання, і змушений повернутися.

— Що ж, повертайтесь; але я не повернуся. Ви можете відмовитися від свого завдання, але моє доручене мені самими небесами, і я не наважусь відмовитись. Я слабкий, але духи, що допомагали мені в моїй помсті, додадуть мені сил.

З цими словами він спробував звестися з ліжка, але це було йому не до снаги; він упав горілиць і знепритомнів.

Спливло чимало часу, перш ніж він опритомнів; і мені не раз здавалося, що життя полишило його. Нарешті він розплющив очі; він тяжко дихав і не міг говорити. Лікар дав йому заспокійливе і звелів його не турбувати. Мені він при цьому сказав, що його життя добігає кінця.

Отже, вирок був винесений, і мені залишалося горювати й чекати. Я сидів біля його ліжка; очі його були заплющені; мені здавалося, що він спить; але незабаром він слабким голосом покликав мене і, попросивши присунутися ближче, мовив:

— Шкода! Сили, на які я так сподівався, витікають із мене. Я відчуваю, що вмираю; а він, мій ворог і переслідувач, імовірно, досі живий. Не думайте, Волтоне, що в свої останні хвилини я ще відчуваю ненависть і жагу помсти, про які одного разу розповів вам; я всього-на-всього відчуваю, що в праві воліти смерті свого ворога. Останні дні я багато міркував про свої колишні вчинки і не можу цілковито їх засуджувати. Захопившись своєю ідеєю, я створив розумну істоту і мусив, наскільки то було мені до снаги, дати їй щастя.

Це був мій обов’язок; але в мене є й інший обов’язок, ще більш значущий. Обов’язок щодо моїх братів — людей, який стоїть на першому місці, оскільки тут ідеться про щастя одного чи нещастя багатьох. Керуючись цим обов’язком, я відмовився — і вважаю, що правильно, — оживити подругу для мого першого творіння. Він виявив небачену злість та егоїзм; він убив моїх рідних; він знищив людей, що тонко відчували, щасливих і мудрих; я не знаю, де закінчується межа його помсти. Він нещасний; але для того щоб він не робив нещасними інших людей, він повинен померти. Його знищення стало моєю метою, але я не зумів її здійснити. Коли мною керувала злоба й особиста помста, я просив вас завершити почату мною справу; і я поновлюю це прохання зараз, коли мене пробуджують до цього розум і чесноти.

Але я не можу просити вас заради цього завдання відмовитися від батьківщини та друзів; зараз, коли ви повертаєтеся до Англії, малоймовірно, що ви з ним зустрінетеся. Я даю вам можливість самому вирішити, що вам вважати за свій обов’язок; мій розум і здатність тверезо оцінювати події вже затуманені близькістю смерті. Я не наважуюся просити вас робити те, що мені здається правильним, оскільки мною, можливо, досі керують пристрасті.

Мене турбує, що цей дикун продовжить коїти зло; якби не це, то ці хвилини мого життя, коли я очікую спокою, були б єдиним для мене щасливим часом за останні роки. Тіні мертвих, але досі любих людей уже стоять переді мною, і я поспішаю до них. Прощавайте, Волтоне! Шукайте щастя у спокої та бійтесь честолюбності; страшіться навіть на позір невинного прагнення прославитися науковими відкриттями. А взагалі для чого я це все кажу? Сам я отримав поразку, але інший, можливо, буде щасливішим за мене.

Голос його поступово слабшав; нарешті, втомлений зусиллями, він замовкнув. За півгодини він знову спробував заговорити, але вже не зміг; він слабко потис мені руку, і його очі навіки заплющилися, а лагідна посмішка щезла з його обличчя.

Маргарет, що мені сказати про несвоєчасну загибель цього великого духу? Як передати тобі всю глибину моєї туги? Що б я не сказав, усього буде замало. Я плачу; моя душа затьмарена такою втратою! Але наш шлях проліг до берегів Англії, і там я сподіваюсь знайти розраду.

Але мене переривають. Що можуть означати ці звуки? Зараз полуніч; повіває свіжий вітер, і вахти на палубі не чутно. Ось знову; мені чується немов людський голос, але хрипкіший; він долинає з каюти, де досі лежить тіло Франкенштайна. Треба піти подивитися, в чому справа. На добраніч, мила сестро.

О великий Боже! Що за сцена розігралася! Я досі ошелешений нею. Я заледве здатен розповісти про те, що трапилося, в усіх подробицях; проте моя розповідь була б неповною без цієї останньої незабутньої сцени. Я увійшов до каюти, де лежало тіло мого нещасного шляхетного друга. Над ним схилилося якесь створіння, яке не описати словами: величезне на зріст, але бридко непропорційне та недолуге. Його обличчя схилилося над труною і ховалося за пасмами довгого волосся; була видна хіба одна велетенська рука, що за своїм кольором та виглядом нагадувала мумію. Почувши мої кроки, чудовисько припинило свої сумні голосіння та