Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

– Айртоне, то від таких дикунів вам пощастило втекти?

– Так, капітане, – відповів Айртон. – Усі племена Центральної Австралії схожі між собою. Тільки ви бачите тут мізерну жменьку тубільців, тоді як на берегах Дарлінгу живуть численні племена, підлеглі жорстоким і владним ватажкам.

– Але що може робити європеєць серед цих дикунів? – спитав Джон Манглс.

– Те, що випало робити мені, – відповів Айртон. – Я полював, рибалив із ними, брав участь в їхніх баталіях. Ставлення до полоненого – я вам уже казав про це – залежить від того, яку користь має з нього плем’я. Кмітливих і хоробрих зазвичай шанують.

– Але все одно це полонений, – констатувала Мері Грант.

– Звичайно, і його цілодобово пильнують, – відповів Айртон.

– Проте вам пощастило втекти, Айртоне, – втрутився Мак-Наббс.

– Так, пане майоре. Мені пощастило втекти під час сутички між двома племенами. Я, звісно, не жалкую, що втік, але коли б мені довелося зробити це вдруге, то я, напевне, згодився б довіку залишитись у неволі, аніж знову зазнати тих мук, які пережив, блукаючи пустелями Центральної Австралії. Дай боже, щоб капітан Грант не наважився на таке заради порятунку!

– Звичайно, міс Мері, – мовив Джон Манглс. – Найкраще для всіх було б, аби ваш батько залишився в полоні. Адже тоді буде набагато легше знайти його сліди, ніж якби він блукав австралійськими лісами.

– Ви й досі сподіваєтесь його знайти? – спитала дівчина.

– І на мить не втрачаю надії, міс Мері, побачити вас щасливою.

У той час як тривала розмова, серед тубільців виникло якесь дивне пожвавлення: вони щось голосно вигукували, метушились, із незрозумілою люттю хапали зброю.

Гленарван ніяк не міг збагнути причину цієї катавасії, аж тут майор звернувся до боцмана:

– Ви ж розумієте мову австралійців, адже довгенько жили серед них?

– Розумію, але приблизно, – відповів той, – бо в них скільки племен, стільки й діалектів. Однак я розумію, що вони задумали: вони хочуть показати нам удаваний бій у подяку за частування.

Айртон казав правду. Тубільці влаштували справжню виставу: накидались один на одного з такою щирою люттю, що можна було сприйняти цю битву за справжню. Чи не всі мандрівники в один голос стверджують, що австралійці мають природний хист до акторської майстерності. Вони з воланням відчайдушно вимахували кийками і сокирами. Одні падали, немов убиті, інші видавали переможні кличі. Жінки ж, наче одержимі, під’юджували чоловіків, кидались на «трупи» й удавали, що люто шматують їх. Гелені щоразу здавалося, що ця вистава щомиті може перетворитися на справжнє бойовище.

Театральний бій тривав уже хвилин з десять, як раптом воїни зупинились і покидали зброю на землю. Миттю запала глибока тиша. Тубільці застигли, наче враз закам’яніли. Що ж сталося? Раптом над кронами дерев злетіла зграя какаду, застилаючи небо яскравими барвами свого пір’я. Здавалося, в небі розлетілась на друзки райдуга. І театралізоване дійство змінило значно корисніше заняття – полювання.

Один із тубільців, хутко схопивши якесь дивовижне червоне знаряддя, покинув своїх нерухомих товаришів і підкрався до зграї какаду. Він просувався по-пластунськи і так тихо, що жоден листочок не шелеснув, жоден камінчик не зсунувся. Здавалось, прослизнула якась тінь.

Підійшовши якомога ближче, дикун зненацька метнув свою зброю. Пролетівши так футів із сорок, вона раптом не впала долі, а стрімко піднялась футів на сто вгору, збила понад десяток птахів і, описавши в повітрі правильну дугу, впала біля ніг мисливця. Гленарванові і його товаришам відібрало мову. Вони не могли повірити власним очам.

– Це бумеранг, – пояснив Айртон.

– Бумеранг! – вигукнув Паганель. – Австралійський бумеранг!

І він кинувся піднімати цю диво-зброю. Після детального обстеження Паганель констатував, що бумеранг – це лишень загнутий шмат міцної деревини із загостреними кінцями. Один бік увігнутий, на другому, опуклому, виступало два гострих ребра. Це було і просто, і незрозуміло водночас.

– То он який він, відомий бумеранг! – мовив Паганель, уважно роздивляючись цей дивовижний пристрій. – Шмат дерева, більш нічого. Але чому ж він летить спершу по горизонталі, а потім раптом здіймається вгору і повертається до того, з чиїх рук вилетів? Ані вчені, ані мандрівники досі не можуть пояснити цю загадку.

– А як ви пояснюєте це явище, пане Паганелю? – спитала Гелена.

– На жаль, пояснити я не можу. Я лише засвідчую факт. Очевидно, все залежить від таємничого способу, яким кидають бумеранг, і від його особливої форми.

– У будь-якому разі це надто хитромудра вигадка… для мавп, – додала Гелена, глянувши на майора, котрий похитав головою на знак незгоди.

Час спливав, Гленарван вирішив, що не слід затримуватися, і хотів було дати команду вирушати далі, як раптом прибіг дикун і збуджено щось вигукнув.

– Вони побачили казуарів! – вигукнув Айртон.

– То вони на них полюватимуть? – спитав Гленарван.

– Це неодмінно слід побачити! – заявив Паганель. – Переконаний, що це вельми цікаво. Можливо, вони знову застосують бумеранг.

– Що скажете на це, Айртоне? – звернувся Гленарван до боцмана.

– Гадаю, сер, що це триватиме недовго, – відповів той.

Тубільці не гаяли ані хвилини. Адже забити казуарів – для них справжнісіньке щастя. Плем’я на декілька днів матиме їжу. Тому мисливці вдаються до найхитріших способів, щоб уполювати таку здобич. Проте як без собак і рушниць спроможуться вони наздогнати й забити такого прудкого птаха? Оце й було найцікавіше в тому видовищі, що його зажадав побачити Паганель.

Ему, або казуар, а мовою тубільців «мурек» – це великий птах заввишки два з половиною фути, його біле м’ясо схоже на м’ясо індички. Хоч казуар і не літає, зате бігає так швидко, що може обігнати найпрудкішого коня. Отож узяти його можна тільки хитрощами.

Ось чому по команді дикуна десяток стрільців швидко розсипалися ланцюжком між синіми квітами індиго, які рясно вкривали мальовничу рівнину. Мандрівники збились купкою на узліссі біля гайка мімоз.

З півдесятка казуарів, сполоханих мисливцями, кинулись урозтіч і відбігли на якусь милю. Тоді головний мисливець племені, розгледівши, де осіли птахи, подав знак помічникам зупинитися. І коли ті простяглись на землі, він витяг із сітки дві майстерно зшитих докупи шкури казуарів і притьмом начепив їх на себе. Піднявши правицю над головою і наслідуючи ходу казуара, він рушив до пташиної зграї. Часом він зупинявся, вдаючи, що дзьобає зерно; часом збивав ногами пилюку, і його огортала хмара куряви – достоту як справжнісінький казуар! Тихе бурчання мисливця так скидалося на казуарів голос, що самі птахи йому повірили. Та ось дикун упритул наблизився до зграї. Раптом він вправно метнув угору свого дубця – і п’ять казуарів із шістьох упали долі.

Фінал ловів був вельми успішний.