Читати книгу - "Оголений нерв"

— Бо їм на все і на всіх начхати, — посміхнувся скептично хлопець, — аби лише гроші платили.

— Обстрілює Нацгвардія щодня, — додала свекруха. — Дорогу на Луганськ із артилерії обстріляли, і уявіть собі, жодного разу не попали куди треба. То по дачах на Воєводівці смалять. Там нема ополченців! То по кому вони цілять? По помідорах та огірках? Кажуть, що солдати Нацгвардії не хочуть стріляти по ополченцях, тож щодня стріляють куди очі дивляться, аби вистріляти набої.

— Ну ти, бабусю, й казкарка! Андерсен відпочиває! — посміхнувся Геннадій. — Ти хоч сама віриш у те, що кажеш?

— Не я кажу, — надулася бабця, — усі люди кажуть, вони ж не сліпі й не дурні.

— Які люди? Натан, синок вашої Петрівни? — обурено промовив юнак. — Так він підгодовує сепарів на блокпостах своїми смердючими лавашами. Той що завгодно вам наплете, бо лиже кадирівцям зади.

— То, може, правду тобі Никон розповість? — бабця не полізла за словом у кишеню, хитро примружила очі, подивилася на онука. — Він не підгодовує, але водичкою свіженькою справно ополченців напуває.

— Я не хочу про нього говорити, — Геннадій спохмурнів. — Турчинов заявив, що в промисловій зоні нашого міста авіація знищила таємний табір терористів, — він перевів розмову на іншу тему.

— Як тільки страшно було! — сплеснула руками свекруха. — Якби ти чула, як вибухали ракети, що випустив літак! Я побігла в бомбосховище, Петрівна ледь чапає, я тягла сумки і її саму за руку. Страху набралися — не приведи Боже!

— У нас є бомбосховища? — здивувалася Настя. — Як ви дізналися про них?

— Натан в Інтернеті вичитав і сказав, що у місті їх залишилося кілька, дізнався адресу найближчого, тож тепер знаю, куди бігти. Непогано було б, якби сповіщали про бомбардування, а то не знаєш, чи добіжиш до нього, чи ні. А ще Петрівна сказала, що можна сховатися у ванні.

— У ванні? — розсміявся Гена. — Залізти в холодну ванну і лежати там?

— Не смішно, — жінка стисла у дві тоненькі смужки губи. — Зрозумів, що я мала на увазі, і все одно потрібно покепкувати зі старої жінки.

— Не сердься, бабусю, — лагідно промовив онук. — Послухайте краще, що я вам ще розповім, — звернувся він до всіх. — Знаєте, яке зараз найуживаніше слово в Сєвєродонецьку?

— Зачистка! — в один голос промовили бабця та чоловік.

— Так, правильна відповідь! — на лиці хлопця промайнула задоволена усмішка. — Це слово не сходило з вуст третього червня, бо саме на чотирнадцяту годину цього дня нібито була намічена зачистка Сєвєродонецька. Мамо, ти багато втратила, не побачивши, що творилося в місті. Уже з дванадцятої години ринки збезлюдніли, не було ні продавців, ні покупців. Дітей позабирали з дитсадків, з роботи всіх відпустили по обіді, тож тролейбуси аж тріщали від такої маси людей — усі поспішали повернутися додому з роботи, їхали з дач, поверталися із сіл. Зачинилися магазини та офіси, а після другої години по обіді на вулицях не було жодного перехожого, до самого вечора гриміли вулицями лише порожні тролейбуси. І знаєте, чому виникла паніка? Ні? То бабуся вам розповість.

— А що там знати? — серйозно сказала жінка. — І так всі знають, що Нацгвардія повинна піти в наступ, розбомбити місто, вигнати наших захисників і вчинити самосуд над народом на руїнах міста. Будуть ходити по квартирах та будинках, перевіряти всіх, робити обшуки, а якщо щось знайдуть або ти їм не сподобаєшся — розстріл на місці за законами воєнного часу.

— Тепер усе зрозуміло, — Настя посміхнулася куточками вуст. — Невже ви, мамо, і справді вірите в те, що армія, яка буде звільняти місто від терористів та загарбників, відкриє вогонь по людях, яких прийшла звільнити? Де логіка? Чи думаєте, що українські війська будуть бомбардувати жилі квартали, як це робили росіяни в Чечні?

— Я не думаю! Я знаю! — визвірилася свекруха. — Лише ти одна вперто не хочеш нічого навколо себе помічати. Завжди виходить так, що все місто повне дурнів і тільки ти одна розумниця. Тікати треба звідси — ось що я вам скажу!

— Куди? — Настя зупинила погляд на свекрусі. — Ви не знаєте, як воно бути чужинцем в іншій країні. Гадаєте, ви там потрібні? Чекають на вас з відкритими обіймами?

— Мені гадати не треба, — пробубоніла невдоволено стара. — З Костиком розмовляла нещодавно. Каже, що в Нягані і матеріальну допомогу біженцям з України надають, і квартири в новобудовах виділяють.

— А твої казки, бабуньо, стають цікавішими! — вставив Геннадій.

Зателенькав телефон, і бабця дістала з кишені ситцевого квітчастого халата мобільник.

— Ось, — сказала вона, поглянувши на світне табло, — Лариса телефонує. Поговори з нею, — подала телефон Насті.

— Вітаю, Ларисо! — привіталася Настя. — Як ви там?

— Не питай! — зітхнула жінка. — Суцільний жах! Стільки біженців, що не передати!

— Справді багато бажаючих втекти в Росію? — спитала Настя.

— Ще б пак! Те, що вам показують по українському телебаченню, — суцільна брехня.

— У нас уже його немає.

— То на краще. Ми в Інтернет часом заглядаємо, тож бачимо всю брехню. Сьогодні Україна оголосила про закриття восьми контрольно-пропускних пунктів, — пояснила Лариса, — серед них і наш Червонопартизанський, але ж то неправда. КПП у нас під контролем луганських ополченців, поруч із ним — сотні наметів для біженців, а вони все прибувають і прибувають, як нескінченний потік. Страшно дивитися на тих діточок, які мучаться від спеки. А скільки легкових авто! Люди тікають до родичів у Росію, щоб перебути там страшні часи, але ж є такі, кому нема куди бігти, тож для них є табори на тому боці, там і прихистять, і одягом допоможуть, і нагодують, іще й грошима допомагають.

— Не будуть же вони в таборах вічно жити? — поцікавилася Настя.

— Роботу пропонують, житло, — пояснила Лариса, — хто хоче, може влаштуватися на новому місці. Звичайно, у Москві квартиру не дадуть, але отримати житло там, де не стріляють, також непогано. Ви довго ще думати будете? Я матері вже не раз пропонувала приїхати сюди, тоді разом будемо щось думати. Усе ще вагаєтесь?

— Я взагалі нікуди не збираюся їхати,