Читати книгу - "Оголений нерв"

Розділ 45

Геннадій їхав додому по проспекту Гвардійському. Добре, що мама повернулася, буде з ким поговорити. Іванна взагалі не хоче спілкуватися, бабця то «відвези на дачу», то «забери з дачі», батько ніби води в рота набрав — ходить з перекошеним від невдоволення обличчям і мовчить. Зазвичай Геннадій мало звертав уваги на рекламу і бігборди, розміщені понад дорогою, бо пильнував за рухом машин. Але зараз можна розслабитися: їздять старенькі «жигулі», «москвичі» та інша дрібнота. Власники швидких іномарок поховали свої автівки в надійні місця, тож нема кому гасати проспектом на шаленій швидкості і тепер можна поганяти поглядом по плакатах. Останнім часом їх ніхто не оновлював. Власники позачиняли дрібні крамнички, не бажаючи платити новій владі, а асортимент супермаркетів значно збіднів.

І все-таки один із бігбордів змусив Геннадія зменшити швидкість, щоб прочитати написане. На ньому сповіщалося про запис у загони ополченців, щоб стати на захист своєї землі. Від кого її потрібно захищати і чому — не вказувалося, а ось адреса і номери телефонів — будь ласка! Чи знайдуться охочі піти в ополчення? Напевно, так. Хтось піде стояти на блокпости за оплату, бо немає роботи і грошей, а хтось вірить у міфічну загрозу «київської хунти» та злих бандерівців. Інтелектуальний, культурний і спортивний Сєвєродонецьк давно залишився в минулому. Колись тут було шістнадцять науково-дослідних інститутів і найвищий у країні відсоток спортивних секцій на душу населення. Як нагадування про ті часи — будівля БК СЗС[11] — колись велична, прикрашена радянською символікою, зараз руйнується, розсипається на очах, як розвалюється і колишня слава міста.

Чи не вперше про «заслуги» непримітного і тихого Сєвєродонецька країна дізналася 2004 року, коли в «Льодовому палаці» відбувся перший з’їзд сепаратистів. Ніхто з учасників з’їзду не був покараний, проте місто прославилося як столиця сепаратизму. Дурна слава розлітається швидко, тепер знову ці заклики на бігбордах.

Як і БК СЗС, місто потребує соціального ремонту. Люди тікають з міста, не бачачи перспективи, не вірячи в майбутнє, залишаються ті, хто вважає Україну суцільним непорозумінням і сподівається, що великий Путін все владнає. Ось такий прошарок населення — продовження першого з’їзду сепаратистів — найстрашніший. Повністю зомбований комуністами, Партією регіонів та російськими каналами, він живе у своєму світі, який йому вміло нав’язали, і не розуміє, наскільки він є нереальним. Без сумніву, загарбники поповнять свої лави такими людьми.

Наочний приклад — сестра Іванна. Як із нею говорити, переконувати, що вона помиляється, коли в її свідомості вже проросло зерно, посіяне ворогами? Боляче дивитися на матір, яка переживає за доньку, що пішла з дому. Потрібно буде ще раз спробувати знайти до неї підхід хоча б заради мами.

Геннадій заїхав у двір, залишив машину біля під’їзду — звідси її не видно з проїжджої частини, так безпечніше. Незабаром доведеться ховати, бо стає небезпечно їздити на власній автівці, тим більше мікроавтобусі, який будь-якої миті можуть конфіскувати на потреби молодої армії ополчення. Тоді зникне можливість заробити якусь копійку, хоча останнім часом замовлень і так мало, хіба що телефонують біженці, які переважно виїжджають до Росії. Їдуть цілими родинами до родичів чи знайомих на якийсь час, беруть з собою лише необхідні речі на короткий термін, але є одне «але»: усі вони хочуть їхати по території ЛНР, де відкриті кордони. Але Геннадій не наважується брати такі замовлення, побоюючись обстрілів на кордоні та перевірок на блокпостах сепаратистів і терористів.

На кухні чути розмови — це добрий знак у родині. Геннадій з коридору покликав матір.

— Синку! — Настя засвітилася радістю, обняла сина, поцілувала в щоку. — Не голився, колючий який!

— Як доїхала, мамо? — поцікавився він одразу.

— Та що я? — стенула плечима. — Подихала повітрям свободи і повернулася в пекло. Розказуй, що в нас новенького.

— Давайте поїмо, — озвалася з кухні свекруха, — ще буде час набалакатися.

Усі були за столом, окрім Іванни. Її місце осиротіло. Настя зітхнула, згадавши про доньку. Як вона там? Чи не голодна? Чи сумує за родиною? Поки їли, Настя коротко розповіла про гостини в подруги.

— Ніби в іншій країні побувала, — закінчила свою розповідь.

— А вона і є інша країна, — сказала свекруха, набивши рот салатом з молодої капусти. Похрумала, як кролик, і додала: — Тут уже нова країна, нові закони, потрібно до них звикати.

— Записуватися до лав Армії Південного Сходу? — зіронізував Геннадій і розповів про побачені бігборди.

— Люди кажуть, що будуть забирати хлопців в армію, — зауважив Валерій.

— У яку саме? — спитала Настя.

— І в ополчення, і в українську, — уточнив чоловік. — Кого зі знайомих зустрічаю, всі синів кудись відправляють, щоб не забрали.

— Ой, леле! — сплеснула руками свекруха. — Що ж нам робити?

— Не панікувати, — сказав спокійно Валерій. — Моя думка така: Генику потрібно негайно кудись виїхати і сховатися від призову.

— Правильно! — підхопила його мати. — Потрібно тікати в Росію. Там спокійно, а біженців сила-силенна!

— А ви мене спитали? — Геннадій поклав виделку, витер губи серветкою, потім довго її жмакав у руці. — В ополчення не піду добровільно, а силою мене ніхто не забере. Щодо української армії. Якщо отримаю повістку — критися і ховатися під маминою спідницею не буду.

— Ну й дурень! — промовив Валерій невдоволено. — Коли вже ти зрозумієш, що йде не АТО, а війна олігархів, які щось між собою не поділили, а тепер розв’язали війну.

— Ти хочеш сказати, що війна кимось спланована? — втрутилася Настя.

— І війна, і Євромайдан — усе спланували американці, — жваво почала бабця, — то Обама все розписав, а страждають люди та такі довірливі діти, як наш Геник.

— Ой, бабусю! — хлопець подивився на бабцю. — Не починай знову плести нісенітниці, вже нудить від них. Моє останнє слово: я нікуди звідси не поїду, принаймні зараз.

— Краще розкажіть, що ще тут відбулося, — попросила Настя, намагаючись попередити сварку, яка назрівала.

— Мости підривають один за одним, — пояснив Валерій. — Зруйновано залізничний міст через Сіверський Донець між Сєвєродонецьком і Рубіжним, десь на перегоні Насвітевичі — Рубіжне.

— Сильно пошкодили міст? — спитала Настя.

— Не дуже, але для відновлення потрібні місяці.

— Ось вам і «захисники», — сказала Настя. —