Читати книгу - "Бібліотека душ"

випустили град куль. Ті свистіли навколо нас, заривалися в землю, запалювали мої больові рецептори, врізаючись у порожняка. Я подумки благав, щоб йому не зачепило життєво важливих центрів, і опустився якнайнижче, щоб заховатися за його тілом, і підштовхував його просуватися вперед швидше, спираючись на язики як на додаткові ноги.

Відстань до витворів ми з порожняком подолали всього за кілька секунд. Друзі теж не відставали. І враз ми опинилися серед них, пішли врукопашну, і перевага була на нашому боці. Я всі свої зусилля спрямував на те, щоб вибивати зброю витворам з рук, а мої друзі з користю застосовували свої особливі таланти. Емма розмахувала руками, мов смолоскипами, врізалася в шеренгу витворів. Бронвін жбурляла назбираною цеглою, а коли уламки закінчилися, молотила ворога голими руками. Самотня бджола Г’ю нещодавно знайшла собі друзів, і тепер він їх підохочував («Народ, цільте в очі!»), вони кружляли й пікірували на ворога за кожної зручної нагоди. Так само, як імбрини, які з першими пострілами перетворилися на птахів. Найзловіснішою поміж них була пані Сапсан: її велетенський дзьоб і пазурі змушували витворів рятуватися втечею. Але навіть маленька яскрава пані Вівсянка в бою була дуже помічною: вона видерла одному витвору жмут волосся й дзьобнула в голову так сильно, що він не влучив, стріляючи, — а це дало Клер змогу підстрибнути й укусити його за плече своїм широким потиличним ротом із гострими зубами. Єнох теж відіграв свою роль — витяг з-за пазухи трьох глиняних людців з виделками замість ніг і ножами замість рук та відправив чикрижити витворам гомілки. І весь цей час зі своєї висоти пташиного льоту до нас озивалася Оливка.

— Еммо, ззаду! Г’ю, він зараз стрілятиме!

Та, попри всю нашу дивняцьку винахідливість, їх було більше, а витвори билися так, наче від цього залежало їхнє життя (що насправді так і було).

Щось тверде (приклад гвинтівки) хряснуло мене по голові, і я на мить обм’як на шиї в порожняка, відчуваючи, як кружляє довкола світ. Пані Вівсянку зловили й жбурнули на землю. То був хаос, страшний кривавий хаос, і витвори в наступальному пориві відтісняли нас назад.

Та раптом позаду нас пролунав знайомий рев. Повернувшись до тями, я озирнувся й побачив Бентама, що галопом мчав у бій на спині у свого ведмегрима. Обидва були мокрі до нитки, бо пройшли через Панконтуркон так само, як ми з Еммою.

— Вітаю, юначе! — викрикнув Бентам, порівнявшись зі мною. — Поміч потрібна?

Та не встиг я відповісти, як у мого порожняка знову влучила куля. Вона пройшла крізь його шию і зачепила моє стегно, проклавши криваву борозну в порваних штанях.

— Так, будь ласка! — закричав я.

— Пі-Ті, ти чув, що сказав хлопець. УБИЙ!

Ведмідь пірнув у гущавину битви. Він розмахував гігантськими лапами і розкидав витворів, наче кеглі. Один підбіг і вистрілив у звіра впритул із маленького пістолета. Та це тільки роздратувало Пі-Ті, він підняв кривдника в повітря й жбурнув геть. Невдовзі потому, завдяки злагодженій роботі мого порожняка й Бентамового ведмегрима, ми змусили витворів захищатися. А коли вивели з гри стільки ворогів, що стали переважати їх числом, коли їхні лави порідішали до десятка, вони розвернулися і спробували порятуватися втечею.

— Не дайте їм утекти! — заволала Емма.

Ми помчали за витворами — хто на своїх двох, хто на крилах, хто верхи на ведмеді й порожнякові. Ми переслідували їх крізь куряву руїн будинку з папугами, по землі, понівеченій катапультованими снарядами Шаронового повстання, аж до арки воріт, вбудованих у громаддя зовнішнього муру.

Пані Сапсан з пронизливими криками налітала згори на витворів. Вона підняла одного за загривок, відірвала його від землі, але це, разом з атаками бджіл Г’ю, тільки змусило дев’ятьох позосталих драпати ще стрімкіше. Вони все більше відривалися, а мій порожняк почав спотикатися — давалися взнаки півдесятка кульових поранень, з яких сочилася чорна рідина.

Витвори летіли не розбираючи дороги, і з їхнім наближенням стали підійматися залізні ґрати.

— Зупиніть їх! — прокричав я, сподіваючись, що за брамою мене може почути Шарон разом зі своєю неконтрольованою юрбою.

І раптом до мене дійшло: ще ж є міст! Лишився ще один порожняк — той, що під мостом. Якщо я вчасно його опаную, то, може, витвори ніде від нас не дінуться.

Але ні. Вони вже вибігли у ворота і мчали до мосту, а я безнадійно відставав. На той момент, коли я проминав ворота, порожняк під мостом уже схопив і перекинув п’ятьох із них на вулицю Кіптяву, де вичікувала лише невеличка групка амброманів. Недостатньо, щоб зупинити витворів. Інші четверо стирчали біля провалля — чекали своєї черги.

Коли ми з порожняком вибігли на міст, я відчув, як активізується всередині мого розуму порожняк під мостом. Він якраз підіймав трьох із чотирьох витворів і переносив їх через яму.

— Стій, — уголос сказав я порожнячою.

Принаймні я подумав, що я так сказав, хоча цілком імовірно, що дещо загубилося в перекладі й «стій» порожнячою мовою звучало дуже подібно до «скинь». Бо замість зупинитися й перенести трьох брикливих нажаханих витворів на наш бік мосту порожняк просто їх відпустив. (От чудасія!)

Усі дивні на нашому боці прірви й амброзалежні на іншому підійшли до краю, щоб супроводити поглядами їхнє падіння. Витвори верещали й безпорадно розмахували руками, розтинаючи шари сірчаної зеленої імли, а потім — хлюп! — плюснули в киплячу ріку й зникли.

По обидва боки пролунали тріумфальні вигуки, й добре знайомий мені рипучий голос промовив:

— А так їм і тре’. Будуть знати, як жмотитися на чайові.

Це сказала одна зі сторожових голів, що досі висіла на палі.

— Хіба мама не казала вам, щоб не йшли плавати, коли наїстеся? — риторично спитала інша голова. — ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН МОЖНА!

Одинокий витвір, який лишився на нашому боці мосту, кинув зброю і підняв руки, здаючись, але ті п’ятеро, що встигли перебратися, вже розчинялися в хмарі попелу, здійнятого вітром.

Ми стояли й проводжали їх поглядами. Тепер нам їх нізащо не наздогнати.

— З нашим щастям, — зітхнув Бентам. — Навіть та жалюгідна жменька витворів може ще багато років сіяти хаос і біду.

— Звісно, брате. Хоча я й не підозрювала, що тобі є якесь діло до того, що з нами всіма станеться. — Озирнувшись, ми побачили, що до нас іде пані Сапсан, уже у своїй людській подобі. Її плечі огортав скромний шалик. Наша імбрина не зводила очей з Бентама, і погляд у неї був дуже непривітний.

— Здрастуй, Альмо! Яка ж приємність тебе бачити! — із перебільшеним ентузіазмом вигукнув той. —