Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Він любить демонструвати свою самовпевненість, незворушність і стоїцизм. Але очевидно, що він зазнав значних потрясінь, що потребував тривалих періодів відпочинку. Чисто технічно йому поставили діагноз «шок від вибуху»: фон Геріх безліч разів опинявся так близько від вибухів снарядів, що його відкидало вибуховою хвилею, а одного разу у вересні він навіть знепритомнів. Сам він не вважав, що «одужав». Йому було доручено спокійне, але відповідальне завдання. Відтепер він був начальником навчального батальйону полку, де готували новачків, перш ніж їх відправляли на фронт.

Гвардійський корпус знаходиться на південній ділянці фронту як підкріплення для несподівано успішного прориву Брусилова. Фон Геріх не зізнавався в цьому, але все одно радів, що цього разу він перебуває не на передовій. Кілька днів тому його корпус брав участь у штурмі ретельно укріплених, неприступних австро-угорських позицій. Цей штурм був удалим, проте дісталася перемога ціною катастрофічних втрат. Полк втратив близько 1500 чоловік, а ще за кілька днів усе одно відступив назад від зайнятих окопів. «Таким чином, усі жертви виявлялися марними», — гірко зауважує він.

Дзижчання дедалі посилюється. Свист свідчить про те, що ворожі літаки зовсім близько. Фон Геріх входить у хату, де зупинився на постій. Минає зо дві хвилини. До нього долинає перший оглушливий вибух бомби. А потім усе починається вже серйозно: вступають у бій польові гармати, відіграючи роль імпровізованих зеніток, строчать кулемети, і їх тріск із землі змішується з кулеметними чергами з борту аероплана. Луною віддаються нові вибухи бомб.

Фон Геріх особливо не турбується. Німецькі аероплани полюють не за ними, їхня мета — склади і штаби в маленькому містечку Рожище, за кілька кілометрів звідси. Командувач армії так тривожився, що наказав натягнути сітку над дахом свого будинку, сподіваючись, що вона утримає бомби, що падатимуть згори. Але фон Геріх найбільше боявся, що в нього влучить який-небудь випадковий артилерійський снаряд. (Російські зенітки вели вогонь інтенсивний і безладний, а результати були майже непомітними.) Слід було побоюватися свого обстрілу, а не німецьких бомб.

Гуркіт поступово вщухає. Дзижчання, немов від швейних машинок, зникає вдалині. Він чує крики. Виявляється, двоє солдатів, зовсім хлопчаків, з-поміж новеньких, не змогли втриматися і з цікавості спостерігали зі свого притулку за бомбардуванням, «один стоячи на спині іншого». Картечна граната своєї артилерії влучила просто в них[191]. Зрештою один отримав поранення в живіт, інший — у шию.

Аероплани прилітають удень. Іноді ночами з'являються окремі цепеліни: похмурі, довгасті, повільні. Їх важко розрізнити у височині. Особливої загрози вони не становлять, але доводиться вдаватися до світломаскування. На фон Геріха воно справляє гнітюче враження.

Коли бачиш усі ці чорні ряди будинків, без єдиного вогника, чорні шпилі й куполи церков, то виникає відчуття чогось похмурого, нереального, безживного, що дає волю фантазії. Немов ми опинилися у Середньовіччі, коли о певній годині замикалися всі двері та гасилося світло. Вулиці ставали похмурими і темними, ніби під владою якоїсь чаклунської сили. Страхітливі привиди блукали навколо, грюкаючи в замкнені двері та завішені вікна, крізь які не проникав жоден промінь світла.

120

Неділя, 6 серпня 1916 року

Ельфріда Кур грає на піаніно на званому вечорі у Шнайдемюлі

Дивний це час: туманний і тривожний, небезпечний і привабливий, болісний і щасливий. Світ змінювався, і вона разом з ним, через те, що відбувалося, і незалежно від нього. Одне коліщатко крутилося всередині іншого колеса, іноді в протилежному напрямку, але становлячи одне ціле.

Колись багато хто тішився з приводу війни, убачаючи в ній обіцянку і можливість: обіцянку втілити все краще, що є в людині й культурі, і можливість впоратися з тими заворушеннями та руйнівними тенденціями, що спостерігалися в передвоєнній Європі[192]. Але тепер війна, дивним і парадоксальним чином змінюючи те, що хотіли зберегти, саме сприяла тому, чому потрібно було перешкодити, і руйнувала те, що так прагнули захистити. І насправді тенденції, що тривалий час позначалися як «загрозливий розпад», усупереч таким перспективним очікуванням 1914 року, ставали тільки більш очевидними. Багато хто засуджували свободу відносин між статями, аморальність поведінки. Дехто звинувачував себе в тому, що жінки, такі як мати і бабуся Ельфріди, змушені (або отримали дозвіл) виконувати чоловічу роботу. Натомість чоловіки тепер одягли військову форму. Зрозуміло, усе це мало своє значення у воєнні роки і тому особливо не обговорювалося. Були й такі, хто стверджував, що ця «мужоподібність» жінок у майбутньому матиме фатальні наслідки[193]. Інші нарікали, що тривала відсутність чоловіків, які перебували на фронті, загострить сексуальний голод, а це спровокує явища, що суворо заборонялися або рішуче відкидалися: онанізм, гомосексуалізм, позашлюбні зв'язки[194]. (Проституція та венеричні хвороби процвітали як у Франції, так і в Німеччині.) Дехто були незадоволені тим, що постійні переміщення військових всією країною подекуди створювали раптовий надлишок молодих, сексуально активних людей. Дедалі менше чоловіків могли вгледіти за своїми дружинами. З районів, де розташовувалися гарнізони, надходили повідомлення про зростання кількості позашлюбних вагітностей і підпільних абортів. Шнайдемюль не був винятком. У місті розташовувався піхотний полк і відомий завод із виробництва бойових літаків «Albatros»[195], на якому навчалися безліч молодих пілотів[196].

Дотепер Ельфріда спостерігала за цими подіями осторонь, — з цікавістю, ніяково, вичікувально. З їхньої школи виключили тринадцятилітню дівчинку, яка завагітніла від якогось солдата. А мати Ельфріди, приїхавши відвідати свою дочку, з подивом зауважила, «що у вас так вишукано, просто як на Кюрфюрстендам у Берліні». Ельфріда знала причину.

Це було пов'язано з офіцерами 134-го резервного батальйону та 1-ї й 2-ї резервних авіаційних ескадрилій. Це заради них жінки та дівчата міста годинами чепурилися перед дзеркалом.

Старші дівчата частенько фліртували із солдатами. Жінки також робили це «зі співчуття», адже ці солдати «незабаром попрямують на фронт, де їх можуть убити або поранити». Зрозуміло, що близька присутність смерті, її грізна сила розхитували перш непорушні засади[197]. Сама Ельфріда не поводилася так, але помітила, як по-новому розмовляють з нею солдати. Їй здавалося, що це від того, що вона носить красиву спідницю і дорослу зачіску.

Старша сестра