Читати книгу - "1984"

Він вивчив шахову задачу і розставив фігури. Це було хитре закінчення партії за участі двох коней. «Білі починають і дають мат у два ходи». Вінстон поглянув на портрет Старшого Брата. Білі завжди ставлять мат, подумав він із відтінком невиразного містицизму. Завжди, без винятків, так влаштована гра. Від початку світу у жодній із шахових задач чорні ніколи не вигравали. Хіба це не символізує вічний і незмінний тріумф Добра над Злом? Величезне, сповнене спокійної сили, обличчя відповіло йому поглядом. Білі завжди ставлять мат.

Голос із телеекрана зробив паузу й додав іншим, набагато серйознішим тоном:

— Попереджаємо, о п’ятнадцятій тридцять залишайтеся біля телеекрана, щоб прослухати важливе повідомлення. О п’ятнадцятій тридцять! Це надзвичайно важлива новина. Не проґавте її. О п’ятнадцятій тридцять! — Знову загриміла бравурна музика.

У Вінстона стислося серце. Це мала бути звістка із фронту, інтуїція підказувала йому, що цього разу надійдуть погані новини. Увесь день, супроводжуючись короткими спалахами збудження, його не полишали думки про нищівну поразку в Африці. Він бачив майже наяву, як євразійське військо перетинає ніколи не порушуваний кордон і, як колонія мурах, розповзається територією Африки. Чому не можна їх якось атакувати з флангу? В його свідомості яскраво окреслилися обриси західноафриканського узбережжя. Він узяв білого коня й переставив його на інший край шахівниці. Він має стояти ось тут! Хоча він і бачив, як чорні орди сунуть на південь, проте він бачив й іншу силу, що потай гуртувалася, виходила їм у тил, перетинала їхні комунікації на суходолі й на морі. Йому здавалося, що своїм бажанням він робив цю силу реальною. Але діяти треба швидко. Якщо вони здобудуть контроль над усією Африкою, якщо вони розташують аеродроми та бази субмарин на мисі Доброї Надії, це розітне Океанію навпіл. Це може означати геть усе: поразку, крах, переділ світу, загибель Партії! Він глибоко вдихнув. У ньому нуртувала дивовижна суміш почуттів, навіть не суміш, а послідовне їх нашарування, і годі було визначити, яке з почуттів лежить в основі всього.

Спазм минувся. Він поставив білого коня на його місце, але якусь мить не міг зосередитися на розв’язанні шахової задачі. Його думки знову розбіглися. Майже несвідомо він вивів пальцем у пилюці на столі:

2 + 2 = 5

«Вони не можуть проникнути всередину тебе», — сказала вона. Але вони змогли проникнути в нього. «Те, що тут з вами відбувається — це назавжди», — казав О’Браєн. Він сказав правду. Є такі речі, власні вчинки, від яких ніколи не одужаєш. В його грудях, всередині, щось убили: випалили, витравили.

Він зустрічався з нею, навіть розмовляв. Це було безпечно. Інтуїція підказувала йому: тепер вони майже не цікавляться тим, що він робить. Він міг би і вдруге зустрітися з нею, якби хтось із них захотів. Насправді вони випадково зустрілися. Це було у парку, в один із паскудних і холодних днів березня, коли земля була тверда мов залізо, а вся трава здавалася мертвою, й ніде не було жодного паростка, крім кількох крокусів, які виткнулися із землі, щоб їх відразу ж покалічив вітер. Він якраз поспішав, у нього мерзли руки і сльозилися очі, коли за десять метрів побачив її. Його відразу приголомшило те, як вона змінилася, стала зовсім не схожою на себе. Вони майже розминулися, навіть не поглянувши одне на одного, а потім він розвернувся і неохоче пішов за нею. Він знав, що небезпеки немає, що ніхто ними не зацікавиться. Вона мовчала. Звернула вбік і пішла навпростець по траві, ніби хотіла від нього відірватися, але потім, схоже, змирилася з тим, що він іде поруч. Незабаром вони увійшли в негусті зарості безлистого чагарника, який ані ховав, ані захищав від вітру. Вони зупинилися. Було страшенно холодно. Вітер свистів у гілках і тріпав поодинокі бруднуваті крокуси. Він обняв її рукою за стан.

Поблизу не було телеекрана, але десь мали бути сховані мікрофони, крім того, їх могли побачити. Але це не мало значення, нічого не мало значення. Вони могли б лягти на землю й зробити це, якби у них було таке бажання. Подумавши про це, він похолов від жаху. Вона ніяк не реагувала на руку, що її обіймала, — вона навіть не спробувала випручатися або скинути її із себе. Тепер він зрозумів, що в ній змінилося. Її обличчя стало жовтаво-землистим, лоб і скроню перетинав довгий, частково схований під волоссям шрам, але не це було головним. Вона розповніла і від цього якось несподівано огрубіла. Він пригадав, як одного разу після вибуху ракети допомагав витягти труп із якихось руїн і був здивований не лише його неймовірною вагою, а й тим, яким закляклим він виявився і як незручно було його тримати, від чого те тіло робилося більше схожим на камінь, аніж на людську плоть. Тепер її тіло здавалося йому таким самим. Він подумав, що її шкіра зараз також зовсім інакша, ніж колись.

Він не намагався її поцілувати, і вони не розмовляли. Коли йшли по траві назад, вона вперше на нього подивилася. То був короткий погляд, сповнений зневаги і неприязні. Він розмірковував, чи ця неприязнь була через колишнє, а чи через його одутле обличчя й очі, які сльозилися на вітрі. Вони розташувалися на залізних стільцях, поруч, але не занадто близько одне до одного. Він зрозумів, що вона хоче щось сказати. Вона на кілька сантиметрів посунула свій грубий черевик і зумисне зламала суху галузку. Він помітив, що її ступні наче стали ширшими.

— Я тебе зрадила, — відверто зізналася вона.

— І я тебе зрадив, — сказав він.

Вона ще раз з неприязню глипнула на нього.

— Іноді, — заговорила вона, — вони погрожують тобі чимось таким, чого ти не можеш витримати, не можеш навіть думати про це. І тоді ти кричиш: «Не робіть цього зі мною, зробіть це із кимось іншим, зробіть це із тим-то й тим-то». І, можливо, після всього ти вдаєш, що це був лише обман, і ти так сказав, щоб вони перестали тебе катувати, але насправді ти цього не хотів. Але це неправда. Тієї миті, коли ти це промовляєш, ти цього справді хочеш. Ти вважаєш, що іншого шляху до порятунку немає, і ти ладен врятуватися у такий спосіб. Ти хочеш, щоб