Читати книгу - "Дім для Дома"

Маруся хмурить лоба, не розуміє:

— Чому ж ми тоді тікаємо?

Та хлопець, здається, вже знає відповіді на всі запитання.

— Бо в тебе пес хворий. Хіба ти не пуделя тут хотіла знайти?

То, виходить, Маруся знала, що я у Києві? І можливо, весь Львів зараз обклеєний моїми фото, й всі шукають мене, всі сусіди й навіть такса на прізвисько Лумп. І хтось допитав провідницю, яка не любить собак, і дідків у парку, що ріжуться в доміно, і волоцюг на вокзалі. Може, навіть міліція допомагає в пошуках. Може, навіть частина людей на площі у Києві насправді шукає пуделя, рятує його, як заблудлу вівцю? Ні, звісно, це марення. В мене все ще гарячка.

— І дід твій хвилюється, — продовжує хлопець. — Ти ж казала, у нього серце.

— Та він не знає. Ось Домік... Він справді, здається, хворий. Але ж...

Вони припиняють сперечатися, лише коли заходять до помешкання.

— Так ось він який, пудель, яким Мері дістала весь майдан!

Того ж вечора ми їдемо додому, до Львова. Зрештою, і без наших попереджень ходять чутки: влада стягує до міста війська.

А снайпери, що цілять у натовп, — такого просто не може бути. В цьому немає жодного сенсу. І дарма Маруся додзвонюється до Маріка, з яким встигла тут обмінятися номерами:

— Маріку, можуть стріляти, я хвилююсь за тебе...

Я знаю, Марік не слухає, каже, що й сам уміє стріляти. Стріляти, відкривати всі замки... Ще каже, все буде добре. І він має рацію.

Не стається нічого. На майдані не стається нічого лихого.

Коли ми виходимо на львівському пероні, я вже думаю, що рушниця на ліжку мені примарилася. 

Повернення

 Моя київська застуда не минає без наслідків. Ще в потязі, я розумію з жахом, що знову майже не відчуваю запахів. І цілий день я притискаюся до Марусі, наче тепер вона має стати мені людиною-поводирем. Так, давно пора. Вже й Велика Ба, як коріння великого дерева, лежить в цій землі. І старий каже, викупив місце поруч — тож він залишається точно. І все — немає потреби накопичувати речі й коробки. Це коли загубився в просторі й часі, тоді чіпляєшся за пожитки. Зберігаєш старі незручні туфлі, бо ці туфлі — твій дім, як чоботи — дім солдата. Іншого-бо нема. одного вересневого ранку аж 1994-го, тепер, у 2005-му, виправиться нарешті, — все і всі повернуться на свої місця. Майже всі.

Щось стається між Марусею та Степаном. Вона каже: «Я зрозуміла, що ми дуже різні», а Степан у відповідь таке пафосне: «Ти моя, ти стала моєю тоді, коли нікому не була потрібна!» Але ж Маруся завжди була потрібною, хіба ні? Коли не вчуєш нічого з людської крові, слова видаються безглуздими.

Зате місто я бачу тепер інакше — таким, як бачить його людина, щойно зійшовши з літака чи автобуса. Я не провалююсь в глибину, не хочу знати справжніх історій. Просто гарне місто. Екскурсоводи з яскравими парасольками розводять групи, як на параді. Шукати Львів — кому який хочеться, — Львів, Lemberg, Lwow, Львов, Львів. Екскурсоводи ці, я сподіваюсь, якраз із тих, що розповідають легенди про кохання та каву, з тих, що вчать загадувати бажання, тримаючись за бронзовий ніс — і це в кращому разі — якогось бідолашного пам’ятника. Місто має виконувати бажання туристів. Аякже.

Я колись знав: у цьому парку точились бої на початку століття — це тоді українці програли місто полякам? Я колись знав, цим шляхом козаки дерлися вгору, а городяни ховалися у Соборі, я знав колись... Я ж так хотів не знати. І зараз — тиша. Як тоді, коли тільки ш-ш-ш у радіомушлі. Місто ніби нове. Імітація, Диснейленд.

Але тиша недовга — наступного дня нюх повертається. І я наче вперше пірнаю в квартиру на вулиці Лепкого. Як тоді, на початку цієї історії. Велика Ба — ніби щойно тут шила... Маша — її обриси ввижаються при вікні. Ось вона схилилася — малює далекий замок. Тамара — стоїть, напівзігнувшись, за скляними дверима кухні, куховарить чи, може, знову взялась за старе. Ось-ось кроки старого її сполохають, і вона заховає щось на холодильнику. Але й Тамара мені тільки ввижається. Тут нікого нема.

Полковник майже не сварить нас із Марусею. Хоча бачив на площі по телевізору. Може, тому, що й сам би...

Мене не було, здається, тижні зо три. Хіба більше? Та з квартири на Лепкого щезло стільки речей! Навіть світлини з Великою Ба позникали зі стін — мабуть, комусь було боляче дивитись на них. Залишилася тільки одна світлина — та, де в Тамари малиновий галстук, а Цілик — ще капітан. Коли він помре, жінки, можливо, і цю світлину сховають. А може, і викинуть, як викинули вже стільки всього — суконь, іграшок, туфель на високих підборах... Кажуть, усе це, поки мене не було, Оля з Марусею зав’язали у великі мішки й винесли до смітників. І не шкодують досі. Здається, Цілики тепер позбуваються мотлоху з тим же завзяттям, з яким колись накопичували його. Куди поділися пластмасові літачки? Маруся ж любила страшних порцелянових риб... Може, Цілики відчули нарешті, що залишаються?

Так я міркую собі, та насправді зміни мають цілком прозаїчну, хоч і важливу причину. Є новина, і велика. А мені її ніхто навіть не повідомив — зі мною взагалі, правду кажучи, ні в кого тепер немає часу говорити. Чи то підводить зіпсований слух?

Виявляється, Тамара вже не в Іспанії — рвонула до доньки. Мадрид — Київ, Київ — Донецьк. Там, у похмурій дев’ятиповерхівці біля аеропорту довго говорили втрьох: засмагла Тамара, тітка Галина, яка щойно женила сина, і Маша Цілик — певно, бліда, — бо вагітна й самотня. Ромка Лисицький якось зайшов попрощатися перед весіллям — і попрощався. Чи то Маша сама зайшла, вчинила так, як хотіла? Залишила собі щось справжнє від вигаданого хлопчика з тонкими плечима.

Ясно тепер, чому вона облишила свої шуби. Ніхто її не зурочив. Просто й від шуб, і від Пітера, і від Ромки її тепер, певно, нудить. А тітка Галина була рада гості — доки не взнала про ту нудоту.

Жінки говорили довго — сперечались, наче присяжні: жити ембріону в матці Марії Цілик —