Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

— Певне, твій батько затіяв добряче дільце. Та машина вже години зо три тут стоїть.

Наближався вечір, і в повітрі повіяло прохолодою. І хоч небо ще ясніло блакиттю, від високих стебел хризантем на землю падали довгі тіні. Кошеня, пестунчик Ненсі, весело гасало по квітнику, чіпляючись кігтиками за мотузку, якою Кеньйон і старий робітник підв’язували квіти. Аж ось появилася й сама Ненсі — вона їхала підтюпцем на гладкій спині Бейб, повертаючись від річки, де Бейб щосуботи тішилася купанням. Поряд біг пес Тедді, і всі троє були забризкані водою.

— Гляди застудишся,— сказав містер Гелм.

Ненсі засміялася. Вона ніколи не хворіла, ані разу в житті. Зсунувшись зі спини Бейб, вона простяглася на моріжку край квітника, схопила кошеня, підняла його над собою й поцілувала в носик.

Кеньйон бридливо скривився:

— Цілувати тварину в морду!..

— А ти ж цілував Скітера,— нагадала йому Ненсі.

— Скітер був кінь.

То був чудовий кінь, рудий огир, якого Кеньйон викохав з лошати. А як він брав бар’єри! «Даремно ти так ганяєш коня,— попереджав Кеньйона батько.— Колись заїздиш його до смерті». Так воно й сталося. Одного дня, коли Скітер щодуху мчав дорогою зі своїм господарем на спині, серце його не витримало, і він як біг, так і впав мертвий. Навіть і тепер, через рік, Кеньйон усе ще тужив за Скітером, хоч батько, жаліючи його, пообіцяв, що дасть йому вибрати лоша з майбутнього приплоду.

— Кеньйоне,— мовила Ненсі,— як по-твоєму, Трейсі вже буде говорити, коли його привезуть на День подяки? — Трейсі, якому не минуло ще й року, був її племінник, хлопчик Івенни, особливо близької їй сестри (Біверлі була улюблениця Кеньйона).— Ой, та в мене ж, мабуть, серце з грудей вискочить, коли почую, як він скаже «тітонька Ненсі»! Або «дядечко Кеньйон»... А тобі хотілося б почути, як він це скаже? Цебто, чи приємно тобі буде, що ти вже дядечко? Га, Кеньйоне? О боже, ну чому ти ніколи не відповідаєш, коли я тебе про щось питаю?

— Бо ти дурненька,— озвався Кеньйон і кинув їй прив’ялу квітку жоржини.

Ненсі застромила її в коси.

Містер Гелм узяв свою лопату. Кричало вороння, сонце вже спускалося до обрію, а додому йому було не близько. Алея китайських в’язів скидалася тепер на темно-зелений тунель, а він жив на другому кінці того тунелю, за пів-милі від хазяйського будинку.

— Ну, бувайте,— мовив він і пішов собі. Але, відходячи, що раз озирнувся.

«Ото я й побачив їх востаннє,— свідчив він другого дня.— Ненсі вела стару Бейб до стайні. Одне слово, все було як завжди».

Чорний «шевроле» знову стояв на узбіччі, цього разу народ католицькою лікарнею на околиці Емпорії. Дійнятий до живого докорами Перрі («Завжди з тобою отак. Ти гадаєш, ніби тільки ти один розумний»), Дік поступився. Залишивши Перрі чекати в машині, він пішов до лікарні, щоб спробувати купити чорні панчохи в котроїсь із черниць. Такий незвичайний спосіб купівлі був витвором фантазії Перрі: адже черниці, мовляв, напевне мають запас тих панчіх. Та було в цьому й одне вразливе місце: черниці й усе з ними пов’язане віщувало біду, а Перрі свято вірив у погані прикмети (до них належали також число 15, руді люди, білі квіти, зустрічні священики, змії уві сні). Та іншої ради не було. Забобонні люди здебільшого фаталісти, отож і Перрі був із таких. Він приїхав сюди й пристав до Дійового задуму не тому, що йому цього хотілось, а тому, що так призначила доля, і він міг би це довести, хоча й не мав такого наміру, а надто при Дійові, бо тоді йому довелося б виказати справжню, потаємну причину свого повернення до Канзасу, що спонукала його порушити обіцянку, дану властям, і причина ця, не мала нічого спільного з Діковим «дільцем» та Дійовим листом. Ще за кілька тижнів перед тим Перрі довідався, що в четвер, 12 листопада, з канзаської тюрми в Ленсінгу виходить ще один його колишній товариш по камері, людина, з якою він хотів побачитись «над усе в світі»,— його «справжній і єдиний друг», «незрівнянний» Віллі Джей.

Відтоді як Перрі достроково вийшов на волю, минуло чотири місяці, і весь цей час він мандрував з місця на місце в старезному «форді», купленому за сотню доларів,— з Ріно до Лас-Вегаса, з Беллінгема, штат Вашінгтон, до Б’юла, штат Айдахо, і оце в Б’юлі, де він тимчасово влаштувався водієм ваговоза, його наздогнав Діків лист:

«Друже П.! Я вийшов у серпні, а вже після тебе познайомився з одним хлопцем, ти його не знаєш, то він намовив мене на одну витівку, і ми з тобою можемо добре поживитися. Діло певне, не сумнівайся...»

Доки Перрі не одержав цього листа, він і гадки не мав, що колись знову побачить Діка. Та й Віллі Джея. Проте обидва жили в його пам’яті, особливо другий, що тепер уявлявся Перрі велетенським на зріст — чи не з десять футів — сивоголовим мудрецем і раз по раз поставав десь із закутків його свідомості. «Ти прагнеш заперечення,— сказав йому Віллі Джей під час однієї з їхніх розмов.— Тобі на все начхати, ти хочеш жити без відповідальності, без віри, без друзів і теплоти».

В отих своїх самотніх, невеселих мандрах Перрі знов і знов повертався думкою до цього звинувачення й розважив, що воно несправедливе. Ні, йому не начхати на все, а от чи було коли кому діло до нього? Батькові? Так, деякою мірою. Ще хіба двом-трьом дівчатам, але це «довга історія». А по суті,— нікому, крім самого Віллі Джея. Тільки Віллі Джей склав справжню ціну йому та його можливостям, визнав у ньому не просто метиса-недоростка з надміру розвиненими м’язами, а всупереч усім своїм моралям, побачив і те, що вбачав у собі він сам: «виняткову, рідкісну, артистичну натуру». Віллі Джей підтримував його марнославність, плекав у ньому чутливість, і тепер, по чотирьох місяцях, протягом яких Перрі був позбавлений цієї неоціненної дружби, вона видавалась йому принаднішою від будь-яких омріяних скарбів. Отож, коли він одержав Дікового листа й прикинув, що має бути в Канзасі приблизно в той самий час, як Віллі Джей вийде з тюрми, то, не вагаючись, вирішив їхати. Він подався до Лас-Вегаса, збув свою ветху тарадайку, спакував колекцію