Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Уляна Литвин, вісімдесятирічна жінка, під час інтерв’ю згадала ці емоційні зміни і, особливо, зникнення родинних зв’язків — насамперед материнської та батьківської любові: «Повірте, голод з гарних, чесних людей робить звірів, зовсім одурілих. Ні глузду, ні тяму, ні жалю чи совісті. От що можна зробити з добрих і чесних хліборобів. Мені часом як насняться оті жахи, то й тепер кричу через сон».[895]
Також зростала недовіра. Насправді вона почала зростати кількома роками раніше — з початком колективізації та розкуркулення. «Сусіди стежили одне за одним, — писав Мирон Долот, — друзі зраджували друзів; діти доносили на батьків; і навіть родичі й члени однієї родини намагались уникати одне одного. Тепло традиційної селянської гостинності повністю зникло з нашого життя, його замінили недовіра й підозра. Страх став нашим постійним супутником: людина почувалася безпомічною та самотньою перед жахливою силою держави».[896]
Ярина Мицик згадувала, що сім’ї, які завжди залишали свої хати відчиненими, навіть у роки революції та Громадянської війни, тепер замикали двері: «Споконвічної щирості і щедрості наче й не було. Вона потухла в голодних шлунках».[897] Батьки попереджали своїх дітей, щоб ті остерігалися сусідів, яких вони знали все своє життя: ніхто не відав, хто може донести або виявитися злодієм чи людожером. Ніхто не хотів, щоб інші дізналися, як їм вдалося вижити. «Люди один одному не довіряли, — зазначала Марія Дороненко, — хто що знайде, ховає».[898]
Також зникло співчуття, і не тільки серед голодних. Відчай та істерія людей, що потерпали від голоду, навіювали жах і страх навіть серед тих, хто все ж таки мав достатньо харчів. В анонімному листі, якого зрештою знайшли в архівах Ватикану, описували те, як це було — опинитися серед голодуючих:
Увечері і навіть вдень просто неможливо нести хліб неприкритим. Зупинять голодні й вихоплять з рук, а часом покусають або поріжуть ножем. Я ніколи не бачив настільки схудлих і диких облич і тіл, ледь прикритих ганчір’ям... Щоб зрозуміти і повірити у масштаби катастрофи, треба тут жити. Навіть сьогодні, вийшовши на ринок, я побачив двох людей, які померли від голоду, тому що солдати кинули їх на віз, один на одного. Як ми можемо так жити?[899]
Як і під час Голокосту, свідки неймовірного страждання не завжди відчували жаль, а можливо вони просто не могли його відчувати. Натомість вони обертали свій гнів на жертв.[900] Пропаганда заохочувала це почуття: більшовицька партія голосно та люто звинувачувала українських селян в їхньому стражданні — те саме робили й інші. Мешканець Маріуполя згадував особливо потворну сцену:
Одного разу, коли я стояв у черзі перед магазином, щоб купити хліба, я побачив селянську дівчину, приблизно п’ятнадцяти років, у лахмітті, з очей якої визирав голод. Вона простягала руку до всіх, хто вже купив хліб, просячи кілька крихт. Нарешті вона дійшла до продавця. Цей чоловік, мабуть, лише щойно приїхав у місто, він не міг або не вмів розмовляти українською мовою. Він почав лаяти її, стверджуючи, що вона занадто лінива і не хоче працювати у колгоспі. Чоловік вдарив по її простягнутих руках тупим краєм ножа. Дівчина впала і крихти хліба, що вона тримала в іншій руці, випали. Потім він підійшов ближче, вдарив дівчину ногою і загарчав: «Вставай! Іди додому і працюй!» Дівчина застогнала, простяглась і померла. Хтось у черзі заплакав. Продавець-комуніст помітив це і почав погрожувати: «Дехто тут став надто сентиментальним. Помітити ворогів народу неважко».[901]
Голод також загострив підозру до незнайомих або чужих людей, навіть дітей. Мешканці міст стали особливо вороже ставитися до селян, які спромоглися пробратися крізь міліцейські кордони й жебракували. Зросла й недовіра містян один до одного, адже всі були заклопотані пошуками їжі. Анастасію X., дитину, яка проживала в Харкові під час голоду, батько кілька разів брав із собою, вони стояли біля кав’ярні з надією отримати недоїдки, доки «добре вдягнений чоловік» врешті-решт не закричав і не вигнав їх геть.[902] Водночас вона мала й зовсім протилежний досвід. Одного разу, встигнувши придбати буханець, поспішала додому. Її зупинила селянка, яка несла дитину, і благала поділитися з нею хлібом. Згадавши про свою сім’ю, вона спішно попрямувала далі: «Я навіть не встигла відійти, як нещасна жінка впала і померла. Страх охопив моє серце, тому що здавалося, що її широкі відкриті очі звинувачували мене в тому, що я не поділилась з нею хлібом. Вони прийшли і забрали її дитину, яку померла продовжувала міцно тримати. Образ цієї мертвої жінки переслідував мене ще дуже довго. Вночі я не могла спати, бо бачила її перед собою».[903]
У таких умовах правила традиційної моралі більше не мали сенсу. Крадіжки в сусідів, родичів, колгоспах, з робочих місць стали масштабним явищем. Серед тих, хто потерпав від голоду, крадіжки були надзвичайно поширеними. Сусіди в сусідів крали курей, а потім вигороджували і захищали себе так, як могли.[904] Люди зачиняли свої будинки зсередини вдень і вночі. Хтось написав анонімного листа-скаргу до Дніпропетровського обкому партії: «І немає жодної гарантії, що ось-ось [не] постукають, [не] заберуть все їстівне і [не] вб’ють серед білого дня. Де шукати захисту? Міліціонери самі недоїдають і трусять».[905]
Будь-хто зі службовців у державній установі — колгоспі, школі, бюро — також крали все, що могли. Люди клали зерно в кишені, засипали його у взуття перед виходом із установ. Інші робили схованки в дерев’яних інструментах і зберігали зерно всередині.[906] Люди крали коней, навіть зі штабів міліції, корів, овець та свиней, різали їх та їли. В одному районі Дніпропетровської області в квітні-травні 1933 року з колгоспів вкрали 30 коней; в іншому районі злодії вкрали п’ятдесят корів. Як було вже згадано, вночі селяни тримали своїх корів, якщо вони в них ще залишилися, всередині власних будинків.[907]
Люди також викрадали запаси насіння, які, звичайно, конфіскували в них самих і тепер зберігали в сховищах. Часто його кількість була невеликою — колгоспників регулярно ловили із повними кишенями. Водночас ця проблема була дуже поширена, у березні 1933 року українське керівництво видало спеціальну постанову, в якій ДПУ міліції та групам активістів дали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.