Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Активістка з Росії, яку надіслали в Україну для зміцнення колгоспів, і котра пізніше взяла участь у хлібозаготівлях, так згадувала вигляд дітей, що потерпали від голоду:
... [селянські діти] всі однакові: голови як тяжкі ядра, шиї тоненькі, як у лелек, на руках і ногах видно, як кожна кісточка під шкірою ходить, увесь кістяк шкірою, мов жовтою марлею, обтягнутий. А личка в дітей старенькі, вимучені, мовби дітки по сімдесят років на світі вже прожили..., а очі, Господи![872]
Окремі люди, яким вдалося вижити, запам’ятали чимало хвороб, спричинених голодом, та їхні різні вияви. Цинга викликала відчуття болю в суглобах, втрату зубів. Це також призводило до нічної сліпоти: люди не могли бачити в темряві, і тому побоювалися виходити надвір вночі.[873] Внаслідок водянки [скупчення рідини] ноги в жертв розбухали, шкіра ставала дуже тонкою, навіть прозорою. Надія Малишко із села в Дніпропетровській області згадувала, що її мати «опухла, стала немічна і здавалась старою, хоча мала всього 37 років. Ноги в неї були блискучі, а шкіра на них полопалася».[874] Глафіра Іванова з Хмельницької області запам’ятала, що люди стали жовтого та чорного кольорів: «На пухлих шкіра тріскалася, і з ран бігла рідина, як вода».[875]
Люди з опухлими ногами, вкритими виразками, не могли сидіти: «З пухлими ногами сісти не можна, а як сядеш, то не встанеш, лопає шкіра, звідти біжить рідина з поганим запахом і біль невино-симий».[876] У дітей були роздуті животи, а голови здавалися занадто важкими для їхніх ший.[877] Одна жінка згадувала, як трирічна дівчинка була настільки «худа-худюща, що крізь посинілу шкіру видно було, як б’ється серце».[878] М. Міщенко описав останні стадії: «Загальна слабкість зростає і людина просто не може піднятися з ліжка або рухатися взагалі. Вона впадає у сонний стан, який може тривати тиждень, аж поки через голодування не зупиниться її серце».[879]
Виснажена людина може померти дуже швидко, несподівано, і багато з ким так і сталося. Сестра Володимира Сліпченка працювала в школі, де стала свідком того, як діти помирали під час уроків: «Сидить дитина за партою, похилилася, впала, пустила слину та й вже... На подвір’ї бавиться, залізло в бур’ян — навіки замовкло».[880] Багато людей померло дорогою, коли намагалися втекти з сіл. Ще один свідок запам’ятав, як шляхи на Донбас були вкриті трупами: «Мертві селяни лежали на дорогах, на узбіччях доріг. Там було більше трупів, ніж людей, які могли їх поприбирати».[881]
Ті, хто дуже довгий час не їв, також могли раптово померти, коли їм несподівано вдавалося поїсти. Григорій Сім’я згадав, що навесні 1933 року з пшеничних полів, які були близько до дороги, розносився жахливий сморід: голодні люди заповзали на поля, щоб обрізати пшеничні колоски, з’їдали їх, а потім помирали: їхні порожні шлунки більше не могли що-небудь перетравлювати.[882] Те саме відбувалося і в чергах за хлібом у містах: «Були випадки, коли людина купувала хліб, починала їсти і, занадто виснажена голодом, одразу помирала».[883] Один із тих, кому вдалося вижити, мучився спогадами про буряки, які він приніс з поля для своєї бабусі. Вона з’їла два з них сирими, а решту звареними. Через кілька годин вона померла в муках, тому що її організм вже не міг засвоювати їжу.[884]
Для тих, хто залишився живим, фізичні симптоми часто були тільки початком спричинених голодом глибинних процесів. Психологічні зміни були не менш драматичними. Дехто з людей згодом розповідав про «психоз голоду», хоча, звичайно, його не можна визначити або виміряти.[885] «У людей від голоду наставали глибокі зрушення психіки, здоровий ґлузд залишав їх, меркли природні інстинкти», — згадував Петро Бойчук.[886] Пітирим Сорокін, який пережив голод у 1921 році, згадував свої відчуття лише після одного тижня без їжі: «Мені було дуже важко зосередитися на будь-чому іншому, окрім їжі. Протягом недовгого часу я міг позбутися “думок про голод”, але вони неодмінно поверталися і знову заволодівали моєю свідомістю». Зрештою думки про їжу «починали множитися у свідомості із шаленою швидкістю, вони ставали все різноманітнішими і небачено жвавими, часто перетворюючись на галюцинації». Інші види думок «зникали зі свідомості, ставали дуже туманними та нецікавими».[887]
Згодом люди, які вижили, написали й розказали про те, як людина змінюється під впливом голоду, і як змінюється її поведінка. Бажання поїсти переважає інші, передусім родинні почуття. Одна жінка, яка завжди була доброю і лагідною, різко змінилася, коли забракло їжі. Вона відправила свою власну матір жити до брата: «Пожили в нас два тижні й досить. Поживіть ще в нього і не об’їдайте моїх дітей».[888]
Ще один чоловік, який вижив, згадав хлопчика, котрий шукав зерно в полі. Його сестра підбігла до нього й сказала йому йти додому, бо їхній батько помер. Хлопчик відповів: «Хай він сказиться, я їсти хочу!»[889] Селянка розповіла знайомій, що її молодша дочка ймовірно помре цього вечора, тому вона не залишила дівчинці ні крихти хліба: «Що там дітям, тут хоча б себе підтримати, все-рівно діти помруть».[890] П’ятирічний хлопчик, чий батько помер, пробрався до будинку дядька, щоб знайти щось поживне. Розлючена сім’я дядька «вкинули його у погреб», де він і помер.[891]
Опинившись перед жахливим вибором, багато хто приймав рішення, про які раніше навіть не могли й подумати. Одна жінка розповідала в своєму селі, що вона завжди зможе народити інших дітей, а чоловік у неї тільки один, і вона хоче, щоб він вижив. Вона відбирала в дітей увесь хліб, який вони отримували в місцевих яслях, і всі її діти загинули.[892] Подружжя віднесло своїх дітей у глинище, щоб не бачити, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.
