Читати книгу - "Морфій"

тих поглядів, чи то, може, нагадує мені, що ось, прошу, когось такого могла б мати його донька, чи радше застерігає, щоб я тим заграванням якось запобіг, може, він хотів би, щоби я з тим клятим вродливим грузином бився за його донечку, щоб рубався шаблями за доступ до її піхви? Не діждеться. Словом, я пробував розшифрувати той погляд, але не розшифрував.

Коник. Зеленим пофарбоване сідельце, передні та задні ноги зрослися могутніми стовпами, писок по-дурному усміхнений. «Ето для синочка кавалеріста польского от кавалеріста грузінского — ето джіґіт. Із Сакартвело! І по-нашему, прошу панства, на здоров’я: ґау-мар-джос! До дна!»

З-поза того коника ледве видніються Яцусь, Іґа та їхні проблеми.

Чи хотів би ти знати подальшу долю того смутного грузина, що, окрім іншого, вельми потерпав через свої специфічні еротичні вподобання, котрі він боявся вдовольняти і той страх намагався притлумити постійним відбиванням заміжніх жінок, які не давали йому ні заспокоєння, ані забуття, нічого, крім репутації, віватів полкових колег та нескінченної серії поєдинків? Якби ти хотів, я могла б тобі розповісти, але хто ж такий для тебе, Костику, той грузин, котрий, хоч і народився в Тифлісі, виховувався в Петербурзі, а тому геть русифікований. Власна грузинськість була для нього так само несподіваним відкриттям, як для прусського шляхтича Адальберта фон Вінклера несподіваним було осмислення себе самого уже як Войцеха Кентшинського.

Він для тебе ніхто. Він лице, він смішна польська, нічого більше. То чому мене має обходити його доля? Тільки ти мене обходиш, Костоньку. А все ж не тільки ти.

Чотири дні я не бачив Юрчика. То недовго. Але нагло його відсутність, тієї миті, коли я глянув на грузинського коника, стала так переважати, ніби то був мій син, котрого я ніколи не бачив. Ніби це була власне перша зупинка у моїй виснажливій навколосвітній подорожі, ніби я наступного разу побачу його не раніше, ніж через рік, чи й більше. Оце і є туга? Не знаю. Мені хотілося притулитись до нього, коли раніше їхав кудись на місяць чи й довше, мені було сумно без його маленьких рученят, пухкеньких щік і ясних кучерів, мені було сумно самотніми пообіддями, коли товариство розходилося по кімнатах трохи подрімати перед вечірнім балом чи іншими атракціями, і мені сідалося на бідермаєрівську отоманку, трохи сумувалося за Гелею чи Юрчиком, а подеколи їм навіть дзвонилося.

А зараз, зараз не туга. Зараз поразка, страх за моє дитя, страх за малого мене, за мою кров, за те, що мій маленький зостанеться без батька.

Так, як я зостався без батька. Хоч я маю батька. Я боявся би показати його Юрчикові.

Але мушу побачитися з ним, мушу побачити його чимшвидше, зараз, уже. Різко встаю з-за столу, Яцек теж підривається, він думає, що то я через нього, що то через нього так зірвався, але я зараз не переймаюся Яцком, не переймаюся Іґою, котра хлипає на моєму подружньому ложі, кидаюсь на пошуки джигіта. І шукаю, в салоні, у спальні, залажу під ліжко, аж Іґа вистромлює голову з-під коца і дивиться на мене як на вар'ята, шукаю в шафах, у кухні, навіть у коморі, аж раптом — є. У коморі є, я зазирнув за порожні скрині, є. Довго шукав.

Юрчик загубив його ще до війни, ще перш ніж мене мобілізували і перш ніж я поїхав до Теребовлі, джигіта вже не було, а був за ним великий плач, мені доводилося заспокоювати Юрчика, показувати йому мою шаблю, татусь має кращу, ніж мав той джигіт, бо справжню, прошу дуже, можеш її торкнутися, а потім начищання латуні та полірованої сталі, щоб не позалишались на ній відбитки маленьких долоньок, а зараз шабля все одно десь у мокрих завалах, так далеко від дому, може б, її знайти, але на Бога, нащо мені шабля, якщо я не маю Юрчика, щоб йому цю шаблю показувати.

Та я маю джигіта. Іґа і Яцек стежать за мною поглядами без розуміння, я не пояснюю. До телефону. Телефоную до тестів, гадаю, що слухавку візьме Геля. Їхній телефон не працює, хоча вчора працював.

То й добре. Вдягаюся — поквапом, недбало, забираю гроші, документи. Кладу джигіта і коника до кишені.

— Я пішов, — кидаю Ідзі та Яцкові, котрих поєднало цілковите нерозуміння сенсу моїх учинків.

А все тому, що вони постійно намагаються прочитати мене через себе, через те, спав я чи не спав з Іґою, через мої з Яцком стосунки, нібито вони є і мають бути центром мого світу! Цієї миті я щиро їх ненавиджу, мені предостатньо їхньої присутності.

— Іду побачити Юрчика, — кидаю.

— А ти… — починає Яцек.

— Що?

— Ну, а ти… з німцями?.. Але так насправді, так? Так насправді?

І все є в цьому питанні, все. Не вірить у мою валленродівську історійку про Вітковського. І все в цьому питанні, все. Те, як він обороняв мене від негідників, котрі ще в гімназії називали мене швабом, як ми разом билися з тими, котрі насмілювалися відмовляти мене від польської, ще замолоду. Але і все те, що було пізніше, також: ті вже зрілі, дорослі розмови, його інтелігентне зацікавлення моїм походженням, він познайомився з моєю мамою, ми багато розмовляли про мого батька і взагалі про Штрахвіців, про котрих завжди розмовляли так, наче то геть чужий мені рід, як не глянь — чужий, я ніколи не думав про себе як про Штрахвіца, я маю прізвище моєї матінки, і воно відповідає фактичному стану речей, я Віллеманн, і на прізвище я Віллеманн. Я не Штрахвіц. І це також є в цьому питанні. Я себе питаю, хто йому сказав, а найпевніше, то була Саломея, бо хто ж іще, але зараз це неважливо. Ось і прошу, ось і всі ті, з ким Яцусь поривав знайомство, бо вони відмовляли мене від польськості, ніби та моя польськість була водночас вершинним гонором і конечною умовою моєї людськості, а зараз, виходить, усі ті зубощири й дурні мали рацію? Отак нагло Віллеманн підтверджує всі ті претензії, на котрі Яцек раніше крутив пальцем біля скроні. Але мало того: отой Віллеманн, котрого Яцек Ростанський вважає собі за товариша, нагло виявляється малим падлом. Опортуністом. Отак щойно це починає окуплятися, зраджує свою обрану вітчизну, не беручи собі за добрий взірець чимало інших поляків німецького походження, котрі демонструють горду, показово незламну позицію ще з перших днів вересня. А тут Костик приєднався до гнид.

І Яцка це, вочевидь, зачіпає особисто. І річ не