Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

У відблисках козацької слави. Гетьманат наприкінці XVII — початку XVIII ст.ст.

«Ще перо на трактатах не висохло, а лівобережний гетьман перейшов на Правобережжя».

«Вічний мир» 1686-го та Коломацька змова 1687-го

Переговори між Російською державою та Річчю Посполитою щодо завершення стану війни за Україну та укладення мирного договору тривали впродовж 1670-х — першої половини 1680-х рр. Головним каменем спотикання на шляху укладення угоди була доля Лівобережної України та Києва, які Варшава безуспішно вимагала повернути собі. У той же час загроза османського наступу змушувала сторони до об'єднання зусиль держав у боротьбі зі спільним ворогом. Починаючи з 1684 р. Ян III Собеський, австрійські Габсбурги, правителі Венеції і Ватикан наполегливо схиляли Москву до вступу в антиосманську «Священну лігу».

За таких умов 9 лютого 1686 р. до Москви прибули польські комісари, котрі й поставили свої підписи під «вічним миром» між Російською державою та Річчю Посполитою. Договір 1686-го у принципових своїх моментах повторював домовленості, досягнуті 1667 р. в Андрусовому та модифіковані в ході наступних російсько-польських комісій і з'їздів. Зокрема, уся територія Лівобережної України та Чернігово-Сіверщини мала «навічно» перейти під владу царя. Король остаточно відмовлявся і від Києва з навколишніми землями (Трипілля, Васильків, Стайки). Запорозька Січ, яка за домовленостями 1667 р. перебувала під протекцією обох монархів, тепер переходила під зверхність царя. Значну частину придніпровських правобережних земель, колишніх володінь гетьмана Петра Дорошенка, було оголошено «пусткою», отже воля не могла належати жодній стороні. Росія ж за набуті території повинна була сплатити Речі Посполитій 146 тисяч рублів компенсації. Керівництво Польсько-Литовської держави брало на себе зобов'язання слідкувати за тим, або православне населення на землях короля не зазнавало утисків з боку католиків і вірних об'єднаної (уніатської) церкви. Москва зі свого боку зобов'язувалась розірвати взаємини з турецьким султаном і кримським ханом та виступити проти Криму війною.

Одним словом, обидві сторони в більшій чи меншій мірі були задоволені підписаною угодою. Обманутою себе відчувала лише українська сторона. Адже закріплене договором розчленування України між сусідніми державами створювало серйозну перепону на шляху до об'єднання українських земель. Отож, як опозиційно доносили в Москву недруги Івана Самойловича, довідавшись про умови договору, гетьман вибухнув гнівом: «Не так буде, як Москва з поляками в мирних своїх договорах постановила. Учиним ми так, як нам потрібно!» І дійсно, якщо справедливою є інформація офіційного звернення великого коронного канцлера Михайла Огінського до Москви, то «ще перо на трактатах не висохло, а лівобережний гетьман перейшов на Правобережжя, займаючи королівські володіння, йменуючи себе удільним князем».

Публічне обурення Самойловича умовами «вічного миру» вдало використала опозиція в середовищі найвищої козацької старшини. Її вже давно бентежило непомірне посилення влади гетьмана, зростання його авторитаризму та визрівання умов для заховання гетьманської влади в родині Самойловичів. А тут ще й після безславного завершення князем Василем Голіциним походу на Крим Москва метушливо шукала цапа відбувайла для прикриття ганьби, що її накликав на свою голову фаворит цариці Софії. Отож, коли до царської столиці доправили донос на Самойловича, відповіді довго чекати не довелось. З Москви поступив наказ гетьмана заарештувати та вислати для проведення розслідування в російську столицю.

Тим часом 25 липня 1687 р. в козацькому таборі на березі ріки Коломак було скликано Генеральну раду, на якій гетьманська булава перейшла до рук Івана Мазепи. Тут же було узгоджено й новий варіант угоди Війська Запорозького з царем — так звані «Коломацькі статті». Новий варіант українсько-російського договору в принципових положеннях повторював зміст попередніх угод. Водночас до тексту було внесено ряд цікавих доповнень. Зокрема, аби контролювати діяльність гетьманського уряду, передбачалось розміщення в гетьманській резиденції полку московських стрільців, утримання якого покладалося на плечі українського населення. Крім того, декларувалась можливість вільного переходу з українських міст на територію Росії, водночас заперечувалась можливість зворотних міграцій для осіб, що не належали до привілейованих груп населення. А ще статті містили й екзотичну норму, яка зобов'язувала українську владу сприяти до поєднання українського люду з російським в нерозривну єдність... через шлюби та різними іншими способами.

«Золотий кафтан на соболях»,

або Неприступний Крим князя Голіцина

Ганьба невдачі походу на Крим, перекладена на голову гетьмана Самойловича, вартувала йому не лише булави, а й волі — за звинуваченнями у зраді його вислали до Сибіру. А от справжнього винуватця — князя Василя Васильовича цариця Софія наказала зустріти в Москві як тріумфатора. Горе-полководця нагородили похвальною грамотою, пожалували «золотим кафтаном на соболях» вартістю в 500 рублів, золотим кубком, новими маєтностями тощо. Але в Москві добре розуміли: тріумфатор є, а перемоги — немає... Отож впору було готувати чергову виправу доблесного князя на Крим.

І справді, у вересні 1688 р. було видано указ про підготовку до походу. Реалізуючи його, уряду вдалось мобілізувати чи не всі наявні фінансові ресурси держави і спорядити в похід фантастичне за своєю кількістю військо — 112 тисяч царських ратників (у тому числі й слобідських козаків), на допомогу якому мало виступити й 50-тисячне військо гетьмана Мазепи. Призначений знову головним воєводою, князь Голіцин намагався будь-що уникнути цієї сумнівної честі. Утім цариця Софія у своєму бажанні бачити свого фаворита справжнім переможцем була непохитною.

У березні 1689 р. з Севська військо князя Голіцина виступило у похід. Весняне бездоріжжя суттєво затруднювало просування обозу. Для просування війська вперед нерідко доводилось будувати через річки і болота мости й гаті. Двадцятого квітня на березі ріки Коломак до нього долучились українські війська. А вже 11 травня Голіцин і Мазепа дійшли до ріки Каїрки, поблизу Перекопу. Звідси царський воєвода частину військ спрямував до турецької фортеці Іслам-Кермен, аби не допустити удару турецьких військ з флангу, а на чолі решти полків рушив на Перекоп.

Військо кримського хана Селіма Ґерая в очікуванні неприятеля розбило табір на Каланчаку. На допомогу кримцям з Азова виступило 50-тисячне татарське військо. У першій битві з передовим татарським загоном, яка відбулась 14 травня, перемогу святкував князь Голіцин. За два дні на ратників Голіцина і козаків Мазепи у Чорній Долині чекали вже головні сили Селіма Ґерая. Початок бою склався на користь татар, які навально атакували російські й українські війська. Застосування останніми артилерії дозволило переломити хід битви. Хан віддав наказ відходити за Перекоп.

Слідом за Ордою 20 травня до Перекопу підійшли й російсько-українські війська. Утім іти