Читати книгу - "Адвокат диявола"

— Але ж, Кевіне, що як вона підмовила інших свідчити разом з нею, бо боялася робити це сама?

— Тоді обвинуваченню слід було готувати справу інакше або протестувати, мені байдуже що. Це мене не обходить. Я ж казав тобі, Міріам: я адвокат, захисник. Я маю захищати, користуватися всіма доступними засобами — тільки так я виконуватиму свою роботу. Ти ж це розумієш?

Вона кивнула. Їй знехотя довелося погодитись. Він сказав правду.

— Невже ти хоч трішки не пишаєшся тим, як я тримався в суді? — знову спитав він, торкнувшись її плеча своїм.

Вона всміхнулася.

— У тобі пропав акторський талант, Кевіне Тейлор. Ти так рухався, поглядав на присяжних, вчасно ставив запитання й водив очима… — засміялася вона. — Хоч на «Оскара» номінуй.

— Це схоже на виставу, правда ж, Міріам? Я не можу пояснити, що зі мною коїться, коли заходжу до судової зали. Усе одно що завіса підіймається, а далі все відбувається за сценарієм. Здається, ніби майже не має значення, хто мій клієнт і що за справа. Я просто перебуваю там, а мої дії диктує сама доля.

— Як це слід розуміти: не має значення, що за справа і хто твій клієнт? Ти ж не став би захищати всіх підряд, так? — Він не відповів. — Так?

Він знизав плечима.

— Гадаю, це залежало б від того, яку суму мені запропонують.

Вона, примружившись, оглянула його.

— Кевіне, прошу, будь зі мною чесним.

Він підняв праву руку й повернувся обличчям до неї.

— Присягаюся говорити правду, тільки правду…

— Я серйозно, — сказала вона та опустила його руку.

— Гаразд, що таке? — Він знову розвернувся і нахилився над стійкою, взявшись за свій напій.

— Забудь про юридичний жаргон, роль обвинувачення, роль адвоката — про все це. Ти довів, що троє дівчаток брехали, добровільно або з примусу, чи принаймні справив таке враження, і я не заперечую, що Барбара Стенлі схожа на маніпуляторку. Та чи не чинила над нею насильства Лоїс Вілсон? Чи не скористалася з неї? Ти допитував її, а ще провів з Лоїс Вілсон дуже багато часу.

— Можливо, — сказав він.

У тому, як він ворухнув головою, було щось таке, що її тілом пробіг холодок.

— Можливо?

Він знизав плечима.

— Я, як уже тобі пояснював, захищав її, знайшов діри у версії обвинувачення й нападав на її уразливі місця.

— Але, якщо та була винна…

— Хто знає, хто винен, а хто — ні? Якби ми мусили цілковито впевнюватися в невинуватості клієнтів, розвіювати будь-які сумніви щодо неї, перш ніж братися за справу, то ми б усі повмирали з голоду. — Він махнув комусь і замовив ще по напою.

Міріам відчула себе так, ніби тут-таки якась хмара затулила сонце. Вона випрямилася на стільці й оглянула стійку, а тоді зосередилася на красивому, поважному на вигляд чоловікові з волоссям кольору чорного дерева і смаглявою шкірою, що сидів сам за столиком у кутку. Міріам була впевнена, що він дивиться на них. Раптом він усміхнувся. Вона теж усміхнулась і швидко відвела погляд. Коли вона знову повернулася до нього, він і досі на них дивився.

— Кевіне! Ти знаєш того чоловіка в кутку, який так пильно на нас дивиться?

— Чоловіка? — він повернувся. — Так. Тобто ні, але бачив його сьогодні в суді.

Чоловік знов усміхнувся й кивнув. Кевін кивнув йому у відповідь. Чоловік, вочевидь, сприйнявши це як запрошення, підвівся й пішов до них. Він був підтягнутий, трохи більше ніж метр вісімдесят на зріст.

— Добрий вечір, — привітався він і простягнув велику долоню з довгими пальцями та підстриженими нігтями. На мізинці в нього був плаский золотий перстень з вигравіруваною монограмою «П». — Дозвольте мені долучитися до привітань і додати своє ім’я до списку ваших шанувальників. Пол Сколфілд.

— Дякую, Поле. Це моя дружина Міріам.

— Місіс Тейлор, — кивнув він. — Вам сьогодні годиться мати гарний і гордий вигляд.

Міріам зашарілася.

— Дякую.

— Не хочу втручатися, — повів Сколфілд далі, — але я сьогодні був у суді й бачив вас у дії.

— Так, я знаю. Пам’ятаю, що вас бачив, — Кевін придивився до нього. — Здається, ми ще ніколи не зустрічалися.

— Ні. Я нетутешній. Я адвокат із власною фірмою в Нью-Йорку. Можна долучитися до вас на секунду? — запитав він, показуючи на місце біля Кевіна.

— Звісно.

— Дякую. Як я розумію, ви щойно замовили собі по напою — інакше я б сам їх вам замовив. — Він підкликав жестом офіціанта. — Коктейль із шампанським, будь ласка.

— У якій галузі права ви працюєте, містере Сколфілд? — запитав Кевін.

— Будь ласка, звіть мене Полом. Наша фірма, Кевіне, займається лише кримінальним правом. Можливо, ви про неї чули: «Джон Мільтон і партнери».

Кевін на мить замислився, а тоді хитнув головою.

— Вибачте, але ні.

— Нічого страшного, — всміхнувся Сколфілд. — Ця фірма з тих, про які люди чують, лише вскочивши в халепу. Ми стали фахівцями. Більшості справ, за які ми беремося, інші юристи уникали б.

— Звучить… цікаво, — обережно промовив Кевін. Він почав шкодувати, що дозволив йому підсісти до них. Йому не хотілося розмовляти про роботу. — Гадаю, нам варто подбати про власний столик, еге ж, Міріам? Я відчуваю легкий голод.

— Так, — сказала вона, зрозумівши його натяк, і подала знак метрдотелю.

— Як я вже казав, — продовжив Сколфілд, хутко все зрозумівши, — я не хочу втручатися. — Він дістав візитівку. — Я не просто прийшов сьогодні до вас на суд. Ми чули про вас, Кевіне.

— Справді? — у Кевіна збільшились очі.

— Так. Ми завжди стежимо за молодими яскравими адвокатами, які займаються кримінальними справами, і так уже вийшло, що зараз у нас на фірмі є вакансія.

— Та невже?

— А побачивши вас у дії, я хотів би залишити вам нашу картку й попросити вас про це подумати.

— Ох, ну…

— Я знаю, що вам, імовірно, запропонують статус партнера у фірмі, в якій ви працюєте, але я ризикну видатися трохи