Читати книгу - "Морок, Айрін Сторі Irene Story"

- Ви порушуєте протокол...

- Кирило, невже Ви допустите в свій кабінет сторонніх?

Те, що Кирило-його-величність-я-ваш-начальник-а-ви-ніхто цього точно не захоче і сам на порозі ляже, поки сам все не огляне та дещо не сховає – це був стовідсотковий факт. Результат маніпуляції не змусив себе довго чекати:

- Ми залишаємося. Мої колеги праві.

Вперше в житті Кирило визнав, що ми його колеги. Треба буде це запам’ятати.

- Добре. Ми вирішимо це все таким чином: з кожним із вас на ваші робочі місця піде наша людина, буде супроводжувати. Ви нічого не торкаєтесь, лише перевіряєте, чи все на місцях. Наші співробітники, за потреби, за вашим проханням, можуть пересувати речі. Тепер, я сподіваюсь, ніяких питань.

І слідчий пішов до новоприбулих підлеглих, які вже оточували стрічкою будівлю, наче це було якесь місце злочину. До команди редакції підійшли співробітники поліції. За хвилин двадцять, коли механіки виконали свою роботу, всі зайшли в офіс.

Там нічого не змінилось. Пограбування точно не сталося. Напевно, вночі дійсно сталося перевантаження мережі – і спрацювала автоматична система блокування, щоб в будівлю ніхто не проліз.

Обшук в офісі редакції проводили дуже ретельно. Через абсолютно незвичну кількість людей в офісі, важко було знайти хоча б щось. Я зайшла на своє робоче місце разом з поліцейським, тому що до кожного члена команди редакції «24/7» був приставлений «наглядач». За годину перевірки стало зрозуміло, що ніщо не зникло. І в мене, до речі, не так багато було речей в офісі – якось все звикла носити з собою.

Коли всі співробітники редакції та представники закону вийшли з офісу, було прийнято рішення їхати у відділок. Але біля офісу мене затримав Алекс. Він сказав одному з поліцейських, що ми самі приїдемо у відділок. Алекс сам нас привезе. Ми відійшли подалі від натовпу, який чекав на бус.

Мені не сподобався вигляд Алекса. Раніше сьогодні, зранку, це можна було сприйняти, як прояв недосипу. Але зараз його погляд міг налякати.

- Алекс, як ти себе почуваєш?

- Не знаю. Софіє, ти вмієш берегти таємниці?

- Так, нібито... Ти мене лякаєш, Алексе.

- Я хочу тобі дещо розповісти. Знаю, ти можеш не повірити в те, що я тобі скажу.

- Сашо, говори.

- Софіє, це я знеструмив будівлю редакції напередодні.

Я тільки-но відкрила рота, щоб щось сказати, але Олександр мене зупинив і продовжив:

- Почекай, нічого не кажи. Це не все. Я знаю, що сталось.

На момент того, як ми з Алексом приїхали у відділок, всі наші колеги вже вийшли з нього. Поліцейський, який підійшов до нас, запитав, чому ми так довго їхали. Алекс одразу сказав те, що ми придумали завчасно: по дорозі, коли ми їхали, щось в автомобілі зламалось – і терміново треба було їхати в ремонт, щоб не спричинити ані аварії, ані затору на дорозі.

Нас пропустили далі. Ми бачили стурбовані обличчя колег, хтось з них виглядав так, наче побачив примару на власні очі.

У відділку ніякого хаосу не відбувалось. З одного з кабінетів вийшов нам на зустріч Кирило. Він був блідий та переляканий. За ним слідом вийшов слідчий. Його погляд був красномовним.

- Чому ви так затримались?

- Зламався автомобіль по дорозі, пане слідчий.

Алекс повторював нашу брехню раз за разом.

- Зрозуміло. Оберіть, хто з вас перший піде в кабінет на допит.

Ми з Алексом подивились один на одного. Не складно було здогадатись, що кожного будуть опитувати на одинці.

- Йди першою, Софіє. Я тут зачекаю. Піду кави вип’ю. Бачив тут автомат при вході.

- Добре.

В кабінеті сидів чоловік, який робив якісь записи на комп’ютері, а також стояв штатив з камерою, яка фіксувала саму розмову. На столі перед чоловіком не було ніяких зайвих паперів, тільки пляшка з водою та склянка. Напевно, це було призначено для тієї людини, яка сиділа навпроти слідчого та секретаря. Сам Денис Олексійович зайшов в кабінет слідом за мною.

- Сідайте, будь ласка.

Я повісила сумку на стілець і присіла за стіл. Руки злегка тряслись, тому я склала їх перед собою, щоб цього не було помітно.

- Зараз ми Вам пояснимо причину, чому Ви знаходитесь тут. Сьогодні о половині п’ятого ранку у Волинській області було знайдено два тіла. Вони дуже пошкоджені, а головне – повністю знекровлені. Ті, хто це зробив, намагалися позбутися доказів. При них були знайдені лише перепустки у вашу редакцію «24/7», інших документів знайдено не було. Нічого більше: ані телефонів, ані паспортів, якихось інших речей, окрім тих, що були на них. Перепустки були знайдені на такі імена:

Іван Сергійович Петренко та Світлана Олексіївна Тружина.

Прошу всіх, хто читає написані мною книжки та додає їх собі в бібліотеку, підписатись на мене як на автора, щоб не пропустити нових ще більш захоплюючих історій!