Читати книгу - "Метаморфози"

Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту,

Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати.

Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім'я

Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу,

/80/ Чи, розлучившись недавно з етером, земля молода ще

З небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму.

Син Іапета{8} вигадливий, землю з дощем розмішавши,

Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний.

Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині

Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе

Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі.

Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно

Звалищем темним, і ось — вже обличчям людським зазоріла.

Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду

/90/ Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували.

Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще

Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла

Перед обличчям судді — проживала й без нього в безпеці.

З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,

Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі.

Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег.

Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив,

Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних,

Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська,

/100/ В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена.

Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,

Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність.

Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало,

Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали,

Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі,

Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя.

Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів

Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти.

Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,

/110/ Гнав свою хвилю важку — золотавим пишався колоссям.

Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром.

Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.

Потім, як древній Сатурн{9} повалився у темрявий Тартар,

Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,

Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді.

Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі

Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати

Стала весна — лиш четверта частина квапливого року.

Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,

/120/ Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром.

Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,

То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом.

Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно{10}

В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба.

Третє на зміну йому підійшло тоді — мідне поріддя.

Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне,

Ще не злочинне, однак, як останнє — з заліза твердого.

Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;

Тут же, сумні, відійшли — Соромливість, і Чесність, і Віра.

/130/ Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними —

Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна.

Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,

Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,

Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі.

Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,

Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий.

Не вдовольняючись тим, що дає вона — як і належить —

Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.

Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською{11} млою,

/140/ Вже виринають скарби — й на лихе підбивають людину.

Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото — й тут же

Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала

Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю.

Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,

Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна.

Жінка грозить чоловікові, він же — чигає на неї.

Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту.

Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько.

Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба

/150/ Землю, зволожену кров'ю людей, покидає Астрея{12}…

Втім, і високий етер мав свої тоді, кажуть, турботи:

Велетні, діти землі{13}, володінь забажавши небесних,

Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались,

Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько:

Миттю Олімп розколов, Пеліон же — пожбурив із Осей{14}.

Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські,

Ріками крові своїх же дітей — змієногих гігантів,

Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу.

Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі,

/160/ Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління

Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства,

Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові.

Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній{15}

Тяжко зітхнув-спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий,

Ще не відомий богам, — про гидку Лікаонову учту{16}, —

Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся