Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Овідій, як уже згадувалось, максимально розширює палітру барв. Колір нерідко набуває у нього важливого емоційного звучання. Згадаймо знамените: «Aurea prima sata est aetas» (I, 89). У перекладі: «Вік золотий було вперше посіяно». Перед нами, до речі, один із випадків, коли «потрібне слово» годі поставити на «потрібне місце». Початкове, акцентоване ритмічно й інтонаційно, звучне aurea — «золотий» осяває не тільки цей рядок, а й, здається, всю поему: недарма ж її називають «золотою легендою античності». Вимушене зміщення в перекладі послаблює емоційну виразність вірша та відповідний зоровий образ. Одначе перекладач, орієнтуючись на своєрідність Овідієвої поетики, на його світобачення, намагався компенсувати неминучі втрати в інших місцях твору.
Цей переклад — одна із спроб донести до читача співзвучне з першотовором відлуння тих одвічних перевтілень, що їх змалював у своїй невичерпній творчій уяві автор «Метаморфоз», — той, кого наш Кобзар назвав «найдосконалішим творінням всемогутнього Творця вселенної».
Андрій СОДОМОРА
Метаморфози
Книга перша
Дух пориває мене: про нові починаю співати
В змінених формах тіла. О боги, — бо ж од вас переміни,
Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,
Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.
Ще поки море постало й земля і поки над ними
Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.
Хаосом потім назвали її — велетенська, безладна
Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,
Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.
/10/ Світові сяйва свого не являв ще Титан{1} променистий,
Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба{2}.
Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний
Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта{3}
Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.
Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;
Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими — води,
Світлим — повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,
Все-бо в сум’ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,
Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,
/20/ Проти м’якого — тверде, на легке напирало вагоме.
Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:
Неба намет од землі відділив він, а землю — від моря,
Потім етер блискотливий підняв над імлистим повітрям.
Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,
Простором їх порізнив, а з’єднав — найсердечнішим миром:
Іскрами звився вогонь невагомий — опуклого неба
Сила стрімка — й закріпивсь на вершечкові світобудови.
Побіч — повітря, до нього вагою і місцем найближче.
Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,
/30/ Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога
Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.
Первісну суміш ось так поділивши, цей бог невідомий —
Хто б він не був — сформував, як належало світу, частини:
Землю — насамперед, що на зразок велетенської кулі
Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.
Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись
Їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.
Далі — струмком задзвенів, багновища розлив та озера,
З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.
/40/ Поки пливуть — одні тут, інші там — забирає земля в них
Трохи води, трохи — дійде до моря, і там, на просторі,
Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.
Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,
Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті.
Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,
Й стільки ж ліворуч, і п’ята, від них чотирьох гарячіша,
Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий
Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.
На серединнім немає життя через жар непомірний;
/50/ Два по краях — у глибокім снігу; а двом поміж ними
В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.
Вище — повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки
Легша вода від землі, — від вогню воно важче настільки.
Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.
Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.
Там — і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.
Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям
Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,
Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен — в своєму:
/60/ Світ на шматки б розірвали — в такій ті брати ворожнечі.
Евр на Схід одступив — до країв набатейських{4} і перських
Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.
Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,
Має в опіці Зефір{5}. А на Північ, у Скіфію сніжну,
Силою вдерся жахливий Борей{6}. Протилежні широти
Австр{7} поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.
Врешті й етер над усім помістив — невагомий і чистий:
В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.
Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі, —
/70/ Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,
Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я.
Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,
В обширах неба зірки появилися й постаті божі;
Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;
Звір на землі оселивсь, а птахи — в легковійнім повітрі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.