Читати книгу - "Вільні, Foma"

     Я кивнув. Навколо все було засаджено зеленим. В стороні звідки ми прийшли виднілась засвітлена Прага. Скільки світла! Ми стояли на узвишші, тому сюди чудово доносились яскраві полумʼяні кольори з міста. Я придивився: це скидалося на міраж, адже не було видно, що саме утворювало таку палітру кольорів. Уявити звідки вони так яскраво світили мені чомусь здавалося не можливим.

     — Він сказав, що трішки запізниться.

     Я зрозумів, що задивився на марево помаранчевих мрій. Відчув, як щось холодне спотворювало те світло в моїх очах. Я торкнувся рукою. Під очима була вода.

     — Чорт забирай, де він?! Ми тут дубака дамо.

     Перевалюючись з ноги на ногу, Бідан вже допалював 4 сигарету.

     — Кого ми чекаємо?

     — Хлопець один, він до речі також українець.

     Мені стало тепліше, і морозяна роса ніби злилася з мене.

     — Але чого так довго?

     — Сказав, що на роботі затримався.

     Магазин вже закрився. Люди які ще 5 хвилин тому гуляли з собаками — зникли. Ми стояли одні в парку, оточені худим світлом ліхтарів. До нас підійшли якісь незнайомці, попросили сигарет, і Бідан їм урочисто видав по дві.

     — Он він іде, — вказав він на хлопця який ішов з двома дівчатами, весело про щось з ними розмовляючи. — Чому запізнюємось? — кинув він йому наперед.

     — Вибач брате. — Знехотя він відірвав погляд від дівчат, і ті пішли геть. — Затримався трішки.

     — Хелоу.

     — Хелоу, — відповів я йому.

     — Знайомся. Це Фома, він з України.

     — А. Рома. Я з Росії… Це ж не проблема? — стримано і не сміливо виказав він. — 8 років вже живу тут, — швидко вів він далі. — В нашій помийці тяжко було чогось досягти, тому мене ще в школі батьки відрядили в Європу. 6 років прожив у Німеччині, і тоді переїхав сюди. Зараз працюю.

     — Москаль?

     — Що? Еа, ні! Я родився в Росії, але навіки тепер громадянин світу.

     — Траву ростиш?

     — Ні, ні. — Ніяковіло знітився він. — Це хоббі. Знайшов попит, виготовляю продукт. Капітал чистої води. — Продовжував він не сміливо. — А ти давно тут?

     — Ні. — Відрізав я з відразою.

     Рома був вищий і стояв викурюючи трубку. Але очі його були наповнені упередженням, а рухи були швидкі і не чіткі. Я відчував лише лють, змішану з ненавистю і не розумінням. В обличчі Романа, я переживав всю зневагу і огиду. Та от всередині мене вирувало полумʼя сорому. Перед людьми які лишились в країні, бʼються з цими торговцями короткочасних амбіцій.

     На якусь мить я зомлів від люті, і відчув як він з насторогою дивиться на мене. Бідан стояв поруч зовсім нічого не розуміючи. Він міг розбирати суть діалогу, виходячи тільки з наших емоцій і вібрацій випущених звуків.

     — Якби це гадство закінчилось, я б всеодно не повернувся. Країна де зі свободи тільки забуте в підручниках слово. — Швидко проговорив він з тремором.   — Демократія — це вибір відріктись від свободи, і це про країну, яка так цінить дух, зовсім забувши на чому його тримати.

     Я глянув на нього, і він, протягнувши руку відразу розвернувся і пішов в протилежному напрямку.

     Ми вийшли з комплексу, і пішли вздовж алеї яка лежала паралельно ЖК. В мить я відчув, що мої руки заціпеніли від холоду.

     — Як холодно. — Процідив Бідан всідаючись на лавці. 

     — То що, до дому?

     — Друже, насолодись… Відчуй як вітер зносить всі твої думки на щастя невловимим враженням.

     Він відкинув голову, і зледенілими руками завертав собі самокрутку.

     — Будеш?

     — Ні.

     Я спробував розслабитись, і якусь мить відчував абсолютне умиротворення. Спокій вкритий морозом не давав отяготити думками. Умиротворений сон прозрів скрізь холод в ногах, вивівши мене на нетерплячий танець.

     Я глянув на Бідана. Він спав. За якийсь час я усвідомив, що ми вже йдемо назад. Скрізь обмерзлі руки, він дістав пляшку і відмірявши оком опустошив до половини.

     — До дому? — промямлив він не виразно.

     Я кивнув. Він приклався до пляшки, змішуючи перегар з запахом сигарети. Біля зупинки він дістав з пляшки останні каплі, і поставив її під смітником.

     — Яка гарна нічка, та? — весело обернувся він.

     І справді, ніч була чарівною. Вдома комендантська година, а я прогулювався центром Європи з громадянином Непалу. Мені це здавалося надто  сюрреалістичним; вигадкою, адже що миті, люди продовжували вмирати від рук інших людей.