Читати книгу - "Не думай про майбутнє, живи життям, Фіголь Анастасія"

Минуло ще кілька днів, і Ангеліна зрозуміла, що її час у селі добігає кінця. Ці тижні стали для неї чимось більшим, ніж просто втечею від міста. Вони були можливістю побачити життя з іншого боку - повільного, простого, але сповненого змісту.

Вранці, сидячи за сніданком із Ларисою, вона поділилася своїми думками.

- Думаю, мені час повертатися до міста, — сказала Ангеліна, крутячи чашку з чаєм у руках.

- Ти впевнена? - запитала Лариса, поглядаючи на неї з-під брів.

- Так, - кивнула Ангеліна. - Я відчуваю, що готова. У мене ще є страхи, але тепер я знаю, що можу з ними впоратися.

Лариса усміхнулася:
- Я рада це чути. Ти сильна, навіть якщо сама цього ще не до кінця розумієш.

- Я це зрозуміла тут, - відповіла Ангеліна, оглядаючи знайомий затишний будинок і квітучий сад. - І це завдяки тобі, Ларисо.

- Це все ти, - заперечила Лариса. - Я лише допомогла тобі знайти шлях, але йти ним довелося тобі самій.

Того дня Ангеліна вирішила провести прощальну прогулянку селом. Вона завітала до бабусі, яка подарувала їй банку меду і теплі обійми.

- Не забувай, дитино, що життя - це як наш сад, - сказала вона, стискаючи її руку. — Якщо доглядаєш за ним, воно розквітає.

Ангеліна подякувала їй, відчуваючи, що ці прості слова залишаться з нею назавжди.

Далі вона зайшла до сусіда в сад. Старий чоловік передав їй велике, червоне яблуко.

- Нехай це нагадує тобі про те, що ти завжди можеш знайти місце для спокою, - сказав він.

Наступного ранку Ангеліна і Лариса стояли біля воріт будинку. Чемодан Ангеліни був готовий, але на серці було важко.

- Ти завжди можеш повернутися, якщо відчуєш потребу, - сказала Лариса.

- Дякую, - відповіла Ангеліна. - Але я маю повернутися. Я хочу жити не тільки тут, але і в місті. Хочу перенести цей спокій у своє повсякденне життя.

Лариса обійняла її:
- Тоді живи. Живи так, як ти навчилася тут. Не бійся майбутнього, але пам’ятай про теперішнє.

Потяг повільно рушив, залишаючи село позаду. Ангеліна дивилася у вікно, і її переповнювали емоції. Цей короткий, але такий важливий період її життя змінив її назавжди.

Коли потяг в’їхав у місто, Ангеліна відчула легку тривогу. Але разом із нею було і нове почуття впевненості. Вона знала, що зможе впоратися.

Вона розпочала з малого: розібрала свою квартиру, позбулася речей, які нагадували про минуле, і прикрасила її свіжими квітами. Взяла вихідний, щоб побути на самоті й випити чашку чаю, який привезла із села.

Вона більше не намагалася одразу "перемогти" свої страхи чи повернутися до колишнього життя. Натомість вона почала будувати нове — крок за кроком, день за днем.

Одного дня, коли вона поверталася додому з прогулянки парком, її телефон задзвонив. Це був її друг, з яким вона давно не спілкувалася.

- Привіт, - сказав він. - Давно тебе не чув. Як ти?

Ангеліна усміхнулася, дивлячись на захід сонця.

- Я добре. Просто вчуся жити.

Ці слова звучали просто, але вони мали глибокий зміст. Ангеліна більше не намагалася знайти сенс життя у великих досягненнях чи людях, які залишили її. Вона знайшла його у простих речах, у теперішньому моменті.