Читати книгу - "Не думай про майбутнє, живи життям, Фіголь Анастасія"

Ранок у селі був зовсвім не таким, до яких звикла Ангеліна. Сонце ледве зійшло над горами, а за вікном чулося тихе мукання корови, десь далеко гавкали собаки,а півень вперто нагадував про ранок. Замість міського гулу тут панувала дивна, але заспокійлива тиша, наповнена звуками природи.

Ангеліна розплющила очі, але не одразу зрозуміла, де вона. Ліжко було дерев'яне, з м'якою, але трохи старою ковдрою, стіниприкрашені вишитими рушниками. Вона була в домі Лариси, який та орендувала в селі.

 - Вставай, соню, - почула вона голос Лариси з кухні. - Тут такі ранки не можна проспати!

Ангеліна неохоче встала, відчуваючи слабкість у тілі. '' Невже це і є відпочинок?'' - подумала вона, але одягнула теплий светр і вийшла на кухню. Лариса вже приготувала сніданок: простий, але смачний. Теплий чай з м'ятою, шматок хліба, намазаного медом, і сир, який, як з'ясувалося, принесли сусіди.

 - Я не їм такого вдома, - зізналася Ангеліна, сідаючи за стіл.

 - Ну, тим більше тобі сподобається, - засміялася Лариса. - Тут ти забудеш про всі свої міські звички. Тільки спробуй.

Ангеліна зробила ковток чаю. Він був гарячим, пахнув літнім полем і залишав приємний солодкуватий післясмак. Вона відчула, що цей простий напій почав зігрівати її не тільки ззовні, але й зсередини.

 - Сьогодні буде багато роботи, - сказала Лариса. - Але не тієї, яку ти уявляєш. Ми підемо допомагати бабусі. Вона нас навчить випікати хліб.

 - Випікати хліб? - здивувалася Ангеліна. - Я ж ніколи цього не робила.

 - Ось і добре, - посміхнулася Лариса. - Буде перший раз.

Будинок бабусі був схожий на картину здитячих спогадів. Старий дерев'я ний паркан, палісадник із айстрами та чорнобривцями, і невеличкий будиночок, вкритий червоною черепицею. Сама бабуся, маленька і життєрадісна з блискучими очима, зустріла їх біля воріт.

 - Ось і наші дівчата! Проходьте, проходьте. Я вже все підготувала.

Кухня в будинку була теплою, заповненою запахом тіста і трав'яного чаю. На столі лежали великі дерев'яні миски, посипані борошном. Бабуся пояснила, як робити тісто, і вручила кожній по шматку.

Ангеліна спочатку не знала, що робити. Тісто липло до рук, Ангеліна думала, що робить щось не так, і нервувала. А бабуся тільки сміялася:

 - Не хвилюйся, доню. Хліб усе відчує. Якщо ти вкладеш у нього тепло і добрі думки, він вийде смачним.

 - Хліб відчуває? - здивувалася Ангеліна.

 - Так, моя мила. Він, як і все у житті, потребує любові, - сказала бабуся, легко розминаючи своє тісто.

Лариса кивнула:

 - Це правда. Коли ти робиш щось із любов'ю, результат завжди кращий.

Ангеліна зупинилася і задумалася. Вона вперше за довгий час спробувала зосередитися не на результаті, а на самому процесі. Її рухи стали повільнішими, більш впевненими. Тісто під її руками ніби стало м'якшим, податливішим.

Коли хліб був готовий до випікання, Бабуся поставила його в піч і запросила дівчат у сад. Там стояв старий дерев'яний стіл, на якому лежали яюлука, зібрані напередодні.

 - Беріть, їжте, - сказала старенька. - Це з нашого саду.

Ангеліна взяла одне яблуко і зробила укус. Воно було соковите, трохи кислим, але надзвичайно ароматним. Вона навіть не пам'ятала коли востаннє їла таке смачне яблуко.

 - Бабусю, як ви знаходите радість у цьому всьому? - раптом запитала вона.

Вна подивилася на неї з теплою усмішкою:

 - Життя - це не гонитва. Ми не біжимо кудись, щоб знайти щастя. Ми його ростимо щодня. Ось, як ці яблуні. Якщо дбати про них, поливати, обрізати гілки, вони дадуть плоди. Так і наше серце. Якщо доглядати за ним, воно теж стане плодоносним.

Ангеліна замовкла. Ці слова зачепили щось глибоко всередині неї. Вона зрозуміла, що за останній рік не доглядала за своїм ''серцем''. Вона лише боролася з своєю пустотою, замість того щоб її заповнити.

Вечір вони провели з бабусею, чекаючи, поки хліб охолоне. Коли Ангеліна спробувала свій перший власноруч спечений шматок, вона відчула, що це найкращий хліб, який вона коли-небуть куштувала.

 - Ти молодець, - сказала старенька. - У тебе добрі руки. І серце.

Ця проста похвала викликала у Ангеліни сльози, але вперше за довгий час вони були сльозами полегшення.

Цей день став першим кроком до її зцілення, хоча вона не докінця це зрозуміла.