Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

долівку крізь розташовані високо в храмовій стіні вікна, ми з направду героїчним смиренням спробували опанувати себе та стали чекати, що́ принесе нам доля. І поки ми чекали, нас пильно розглядав бог Тсатоґґуа, і зараз мав він навіть більш імбецильно-приземкуватий, відразливий і звіринний вигляд, ніж у світлі смолоскипа. 

Здається, я вже казав, що верхня частина одвірка в кількох місцях викришилась та вкрилася тріщинами. Розпочавшись, процес руйнації призвів до того, що над дверима утворилося три отвори, крізь які соталося денне світло і які були достатньо великими, щоб крізь них досередини могли пролізти невеликі тварини або чималі змії. Хтозна чому, та ми прикипіли очима до тих отворів. 

Та недовго ми придивлялися, адже зненацька щось заступило світло в усіх трьох шпаринах, а тоді крізь них полилась якась чорна речовина, що трьома струмками стекла дверима на плити підлоги, де з’єдналася в одну калюжу та набрала форми істоти, яка нас переслідувала. 

— Прощавай, Тіруве Омпалліосе, — крикнув я з останніх сил, які зумів зібрати. А тоді побіг і сховався за статуєю Тсатоґґуа, яка була достатньо великою, щоб заступити мене від очей почвари, але, на лихо, замалою, щоб прислужитися ще комусь. Тірув Омпалліос, якому сяйнула та сама похвальна думка про порятунок, хотів був випередити мене, однак я виявився прудкішим. І, побачивши, що за подобизною бога Тсатоґґуа не було місця для нас обох, він озвався на мої прощальні слова своїми та заліз до велетенської бронзової чаші, яка тієї миті в порожньому святилищі була єдиним приступним укриттям. 

Визираючи з-поза мерзенного бога, єдиною чеснотою якого була ширина його черева та стегон, я спостерігав за діями чудовиська. Не встиг Тірув Омпалліос скрутитися на дні триногої бронзової чаші, як те безіменне страховисько здійнялося вгору чорним, мов сажа, стовпом і наблизилося до його схованки. Наступної миті голова почвари почала змінювати форму та положення, аж поки її риси стали щонайбільше невиразним відбитком посередині тіла, яке не мало ані рук, ані ніг, ані шиї. Якусь мить істота загрозливо височіла над краєм чаші, збираючи усе своє громіздке тіло в суцільну масу, що балансувала на чомусь на кшталт видовженого хвоста, а тоді, немов падуща хвиля, пролилася на Тірува Омпалліоса. Усе її тіло немовби розверзлося, формуючи велетенський рот, а тоді усе це громаддя поринуло в чашу і зникло з очей. 

Заледве здатний дихати від жаху, що мене пройняв, я чекав, але з чаші не долинало жодного звуку — не чутно було навіть стогону Тірува Омпалліоса. Врешті-решт безмежно повільно, сторожко та обережно я наважився вийти з-за статуї Тсатоґґуа і, навшпиньках проминувши чашу, дістався дверей. 

Тепер, аби здобути свободу, необхідно було відсунути засув і прочинити двері, а я над усе боявся це робити, адже шуму було не уникнути. Я відчував, що буде вкрай нерозсудливо з мого боку тривожити істоту в чаші, поки та перетравлює Тірува Омпалліоса, однак скидалося на те, що іншої ради не було, якщо вже я хотів колись покинути це мерзенне святилище. 

Та щойно я рвучко висмикнув засув, як із чаші з пекельною швидкістю зметнувся мацак і, витягнувшись через усю залу, смертельною хваткою вчепився у мій правий зап’ясток. Дотик того мацака був геть несхожий на будь-що, чого я колись торкався: він був невимовно липкий, слизуватий та холодний, огидно м’який, наче бридке жабуриння, та пекучо гострий, як нагострений метал. Він так болюче присмоктувався й скорочувався, що я голосно закричав від болю, коли його хватка охопила мою плоть, врізаючись у неї, як лещата з гострими, немов ножі, лезами. Силкуючись виборсатися, я розчахнув навстіж двері і впав на поріг обличчям уперед. На якусь мить я відчув жахливий біль, а тоді усвідомив, що таки вирвався з лабетів нападника. Глянувши униз, я побачив, що моя рука зникла, а на її місці лишився дивно всохлий обрубок, з якого витекло трохи крові. А тоді, глянувши у святилище, я побачив, як той мацак віддалявся й коротшав, аж поки, зрештою, зник з очей за краєм чаші, забираючи втрачену мною руку, щоб долучити її до того, що залишилося від Тірува Омпалліоса. 

 

 

 

Рокована доля18 Авусла Вутоквана 

 

 

  I 

 

— Подай мені, подай, о великодушний та щедрий спасителю нужденних! — кричав жебрак. 

Той різкий і моторошний, схожий на сюрчання цикади голос урвав плин мрій Авусла Вутоквана, найзаможнішого і найзахланнішого позичайла в усьому Комморіомі, а отже, й усій Гіпербореї. Він кинув на прохача кислий і несхвальний погляд. Лихвар саме прямував додому надвечірнім містом, і його роздуми сповнювало сяйво коштовних металів, монети, зливки, вироби із срібла й золота, полум’я і мерехтіння самоцвітів, які переливалися незчисленними відтінками, й уся ця ряснота утворювала струмочки, річки й каскади, що безперервними потоками плинули до скринь Авусла Вутоквана. Та зараз видіння пощезло у небутті; а невідступний і пронизливий голос і далі просив милостиню. 

— У мене для тебе нічого нема. — Авуслові слова пролунали так, наче клацнула застібка гаманця. 

— Лише два пазу́ри, о найщедріший, і я пророкуватиму для тебе. 

Авусл Вутокван кинув на жебрака другий погляд. За всі свої прогулянки Комморіомом лихвареві ще ніколи не випадало бачити настільки пошарпаного представника міської жеброти. Цей чолов’яга був такий старий, що й уявити годі, а вся його видима шкіра була брунатна, як у мумії, та всуціль помережана зморшками, схожими на густе плетиво якогось гігантського павука з джунглів. Вбраний він був у просто неймовірне дрантя, а борода, що звисала додолу і перепліталася з рам’ям, була сива, неначе мох серед предковічного ялівцю. 

— Я не потребую твоїх пророцтв. 

— Тоді один пазур. 

— Ні. 

Очі старця на дні запалих очниць стали зловісними й лихими, наче голови двох отруйних гримучих змійок вигулькнули з нір. 

— Тоді, о Авусле Вутокване, — просичав він, — пророкуватиму задарма. Тож послухай, яку долю тобі роковано: та надмірна й безбожна любов, яку ти відчуваєш до речей минущих, і твоя жага володіти ними поведуть тебе на дивні пошуки й накличуть на тебе згубу, про яку ані зорям, ані сонцю нічого не відомо. Приховані багатства землі принадять і спіймають тебе в пастку; і сама земля зрештою пожере тебе. 

— Забирайся геть, — відрізав Авусл Вутокван. — Слова твого пророцтва на початку були нівроку таємничими, а наприкінці стали дещо заяложеними. Я не потребую, щоб якийсь жебрак торочив мені про спільну долю, яка судилася всім смертним. 

 

  II 

 

Сталося це за багато місяців потому, того року, що став відомий дольодовиковим історикам як рік Чорного Тигра. 

Авусл Вутокван сидів у долішньому покої свого дому, який водночас був місцем, де він провадив справи. Захід сонця, що червонився над небокраєм, кидав крізь кришталеві віконні шиби навскісні промені, заливаючи покій смугою нетривкого, невагомого золота, окреслюючи своїм світлом зміїстий рядочок веселкових сполохів на всіяній коштовними каменями лампі, що звисала зі стелі на мідяних ланцюгах, і доторком даруючи нове, полум’яне життя звивистим ниткам срібла та сімілору19 в темних гобеленах. Авусл Вутокван, сидячи в густій тіні за межами світляної смуги, із суворою та іронічною міною уважно розглядав свого клієнта, смагляве обличчя і темну мантію якого золотила скороминуща заграва. 

Чоловік нетутешній; можливо, мандрівний купець із чужинських королівств, — міркував лихвар, — або ж якийсь чужоземець, що промишляє дещо сумнівнішим заняттям. Його вузькі, розкосі, берилово20-зелені очі, синява неохайна борода та грубуватий крій вбрання були достатніми доказами того, що цей чоловік — чужий у Комморіомі. 

—