Читати книгу - "Засвідчення"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А вона звеселено вела далі:
— Ви ж сказали, що вони ні на що не годяться, тому я, й відіслала їх до Центру.
— Чиєю владою?
— Вашою владою. Ви чітко вказали мені, що саме цього й хотіли. Якщо ви мали на увазі щось інше, прошу вибачення.
У Керманичеві стався крихітний сейсмічний зсув, непомітний зовні землетрус.
Вони пішли. Він не може їх повернути. Він має викинути це з голови, тішитися брехнею, буцімто Ґрейс зробила йому послугу, полегшивши його роботу. Як далеко вона виштовхала їх до Центру?
— Я завжди зможу прочитати стенограми, якщо передумаю, — мовив він, намагаючись дотримуватися добродушного тону. Їх іще допитуватимуть, а він відкрив їй хід, сказавши, що хоче їх допитати.
Вона пильно вивчала його обличчя, шукаючи якусь ознаку того, що її удар улучив у ціль.
Він намагався вичавити з себе усміх, тамуючи гнів думкою про те, що якби заступниця директора хотіла справді завдати йому шкоди, то знайшла б спосіб відкликати й біологиню. Це була лише засторога. Зараз він має щось поцупити і в Ґрейс. Навіть не своє взяти, але зробити так, аби вона більше не спокушалася ще щось у нього загарбати. Він не міг дозволити собі втратити біологиню. Принаймні зараз.
У незручній тиші Ґрейс запитала:
— Чому ви просто стоїте тут серед спекоти, як ідіот? — Хвалькувато, начебто взагалі нічого не сталося. — Нам треба йти досередини. Пора обідати, і ви можете здибатися з адміністратором.
Керманич уже звик до її зневаги до нього та ненавидів її за це, хотів знайти шпаринку, щоб змінити таку тенденцію. Коли він ішов за Ґрейс, болото і за спиною здавалося тягарем, відчувалася його присутність. Інший різновид ворога. Йому вистачило таких краєвидів, ще відколи був підлітком після розлучення батьків, і знову ж таки, бачив драговину, коли поволі вмирав його батько. Керманич сподівався більш ніколи не побачити болота.
«Просто заплющ очі, й згадаєш мене».
Я так і роблю, тату. Я пам’ятаю тебе, але твій образ стирається. Там забагато перепон, і все це стає надто реальним.
Керманичеві кревняки за батьковою лінією прийшли з Центральної Америки, вони були іспанцями та індіанцями; від батька у нього були форма рук і чорне волосся, від матері — тонкий ніс і зріст, а колір шкіри — щось середнє між обома батьками. Його дід із батьківського боку вмер раніше, ніж Керманич достатньо виріс, щоб знати свого дідуся, але він наслухався епічних оповідей про нього. Той продавав прищепки, ходячи від дверей до дверей, на кілька сусідських подвір’їв, ще як був малим хлопчиком, а в двадцять з хвостиком років став боксером, хай не таким добрим, як для кандидата у майстри спорту, але досить хорошим, щоб протистояти суперникові та його перемогти. Потім він був будівельником, потім — водієм-інструктором… але передчасно вмер від серцевого нападу в шістдесят п’ять років. Його дружина, яка працювала в пекарні, пережила чоловіка лише на рік. Його старша дитина, батько Керманича, став художником, вирісши у родині, де були переважно самі теслярі та механіки, й застосував успадкований хист для створення абстрактних скульптур. Він надавав цим абстракціям людської подоби, розмальовуючи їх яскравою палітрою, якій віддавали перевагу майя, і оздоблював їх шматочками кахлів та скелець — певним чином поєднуючи професійне і кустарне мистецтво. Це було його життям, і Керманич не пам’ятав такого часу, коли б його батько був не такою людиною, а кимсь іншим.
Історія того, як Керманичеві батьки покохали одне одного, була водночас і щасливою історією про золоті часи, коли його батько почав щасливе сходження на вершину висококласних художніх галерей. Майбутні батьки зустрілися на прийомі, присвяченому його роботам, і, як обоє казали, закохались одне в одного з першого погляду, хоча згодом Керманич відчув, що йому важко в це повірити. Тоді його мати вила кубельце в Нью-Йорку й мала те, що звуть конторською роботою, хоча й швидко зростала як фахівець. Батько вирушив із нею на північ, щоб бути разом зі своєю дружиною, і в них народився Керманич, і лише за рік-два її призначили на іншу посаду: від конторської роботи — до активної служби в польовій царині, і це було початком кінця всієї історії, яка підтримувала Керманича змалечку, але невдовзі виявилася просто коротким просвітком на тлі пейзажу нещастя. Випадок не унікальний: певний різновид разюче знайомої картини, яку ви надибали в приморській антикварній крамниці, але нізащо її не купите.
Мовчання, посічене сварами, мовчання, створене не лише тими таємницями, які вона носила в собі, але не могла розголошувати, а ще й зумовлене її внутрішньою замкненістю (Керманич усвідомив це, ставши дорослим), бронею, яку за певний час уже годі було пробити. Її від’їзди мучили батька, і коли Керманичу виповнилося десять років, це стало підтекстом, а то й стенограмою їхніх сварок: вона, мовляв, убила його мистецтво, і це нечесно, — хай навіть світ мистецтва рухався та змінювався, а витвори батькові коштували дорого й вимагали підтримки — покровителів чи грантів.
Але все ж таки його батько сидів там зі схемами, планами про свою нову роботу, розкиданими навколо нього як докази і свідчення, коли мати поверталася після завдань. Вона витримувала звинувачення — Керманич пам’ятав це — спокійно й холоднокровно, зі зверхньо-відчуженим співчуттям. Мати була нестримною силою, яка накочувалась ударом — ні сіло ні впало — з подарунками, купленими останньої хвилини в далеких аеропортах, і невинними розповідями про те, що робила, або не такими невинними оповідками, які Керманич усвідомив з роками, зіткнувшись із подібною дилемою, що з часом навідалася й до нього, хоч і з затримкою. Дечим розсекреченим вона тепер могла б поділитися, але це сталося з нею вже вельми давно. Ці бувальщини і її зверхність розпалювали батька, але її співчуття розпікало його вже до білого жару. Він не міг розрізнити у цьому ще щось, окрім поблажливості. Чи зможете ви сказати, наскільки щирий проблиск світла в небі?
Коли ж вони розлучилися, Керманич поїхав на південь, щоб жити з татом, який увіллявся в релігійну громаду, де почувався комфортно, бо там було кілька його родичів, і його мистецькі амбіції підживлювалися, навіть коли його банківський рахунок наказав довго жити. Керманич пам’ятав свій шок, коли дізнався, скільки галасу, руху та кольору може бути в тому будинку, куди вони обидва переїхали. Як раптом він став членом більшої родини.
І все ж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Засвідчення», після закриття браузера.