Читати книгу - "Засвідчення"

І вже там, біля дверей, які, здавалося, впустили більше, ніж слід, тіней, він озирнувся, усвідомлюючи, що заступниця директора пильно дивиться на нього з коридору, — озирнувся на біологиню.

Він питав, як завжди планував, останній штрих до вступного акту:

— Що останнє запам’яталося вам із того, що ви робили в Нуль-зоні?

Відповідь, несподівана, ударила його, мов атака, — начебто світло зіткнулося з пітьмою:

— Тонула. Я там тонула.

2. ЗАЛАГОДЖЕННЯ

«Просто заплющ очі, й ти згадаєш мене», — так казав батько Керманичеві три роки тому, в місці, не надто далекому від теперішнього, — умираючи й намагаючись заспокоїти живих. Але хай-но Керманич заплющував очі, як усе зникало, окрім того сну про падіння та шрамів од попередніх завдань. Чому біологиня це сказала? Чому вона сказала, що тонула? Він відкидав цю думку, але ці слова додавали йому відчуття якогось невидимого взаємозв’язку між ними. От ніби вона залізла до нього в голову, і тепер вони обоє пов’язані. Він обурювався, бо не хотів бути пов’язаним із тими, кого мав допитувати. Йому треба ширяти у височіні. Йому треба обирати, коли він зісковзне вниз, а не потурати волі когось іншого стягнути тебе на землю.

Розплющивши очі, Керманич побачив, що стоїть за U-подібною будівлею, штаб-квартирою Південного Округу. Будівля описувала криву, спереду — дорога і автостоянка. Побудована була у стилі, якому кілька десятиліть, із багатошарового стосу бетонних блоків; це або монумент, або купа мотлоху — він так і не вирішив, що ж саме. Вигини й шпарини були розбиті; здавалося, що дах трохи з’їхав над ними і зробився ще менш функціональним, аніж перформанс-арт чи абстракціоністська скульптура грандіозного, приголомшливого масштабу, який аж до заціпеніння доводить. Ситуацію погіршувала площа, яка, задихаючись у пожадливих обіймах U-подібної будівлі, перетворювалася на внутрішній дворик, із видом на озеро, береги якого півколом були укриті занехаяними непроглядними лісовими хащами. По краях озеро аж зяяло чорнотою, от ніби хто випалив береги зусібіч, одним махом, і жалюгідні, вузлуваті кипариси брели по коліна в темній, солонуватій воді. Світло, яке затопило озеро, мало якийсь клаустрофобічно-сірий відтінок, разюче відтинаючи воду від небесної синяви.

Це теж колись було новим, певне, ще під час крейдяного періоду, і, можливо, ця будівля вже тоді стояла тут, у певній формі, зворотне проектування в таке далеке минуле, що можна, зазираючи у вікна, побачити там величезних, мов стерв’ятники, бабок.

U-подібна будівля, яка стискала їх в обіймах, не викликала особливої довіри; це якнайменше символізувало талан, а скорше — просто невивершеність. Невивершені думки. Невивершені висновки. Невивершені звіти. Двері в кінці U-подібної будівлі, крізь які багато хто зрізував шлях усередину, підтверджуючи цим брак уяви. І, загалом, бездонне болото робило те, що й належить болотам, настільки досконале зі свого боку, наскільки недосконалим був Південний Округ.

Усе це було таким непорушним, що коли над цим краєвидом промайнув дятел, звук його появи був таким надзвичайно сильним, неначе з гуркотом пролетів F-16.

Ліворуч від U-подібної будівлі та озера — видно якраз звідти, де він стояв — дорога бігла серед дерев, у бік невидимої межі, за якою лежала Нуль-зона. Лише тридцять п’ять миль асфальтованої дороги, а потім — ще п’ятнадцять без бруківки, ще десять контрольно-пропускних пунктів загалом і наказами стріляти на смерть, якщо вас там не передбачалося; з парканами і колючим дротом, траншеями, і ямами, і ще більше боліт, можливо, навіть із видресируваними урядом колоніями великих хижаків, та генетично модифікованими отруйними ягодами, та молотками, щоб розчерепити собі макітру… але Керманич, відколи його проінструктували, принагідно питав саме себе: з якою метою? Бо так би й ти чинив у цій ситуації? Тримати людей чимдалі? Він вивчав звіти. Якщо ти досягнеш межі «неавторизованим шляхом» і перетнеш її хоч би й де, тільки не проходячи крізь ті двері, то тебе більш ніколи й не побачать. Скільки людей уже вчинили так, нікому не впавши в око? Яким чином Південному Округові це дізнатися? Раз чи двічі допитливі журналісти спромоглися підійти досить близько, щоб зафотографувати зовнішній вигляд споруди Південного Округу, але навіть тоді це просто констатувало в громадській уяві офіційно підтверджений факт екологічної катастрофи, якої не позбутися й протягом найближчого століття.

Далі зміїлася стежинка навколо кам’яних столиків на бетонному подвір’ї, викладеному білими плитками поруч із квадратами грунтованої землі, де через нерівномірні проміжки росли миршаві, не схожі й самі на себе тюльпани… Він знав цю стежинку, як і її неголосний рипливий звук на додачу. Раніше заступниця директора була польовим офіцером; на завданні щось сталося, тож вона мала травму ноги. Усередині будівлі заступниця ще могла це замаскувати, але не на зрадливих бетонних плитках. Для нього це знання не було перевагою, бо викликало бажання їй поспівчувати. «Щоразу, коли ти кажеш „у полі“, у мене перед очима виникає образ усіх вас, як ви, шпигуни, лазите у пшеницях», — якось мовив його батько матері.

Ґрейс пристала на його пропозицію — допомогти оглянути болото, коли вони говорили про Нуль-зону. Бо він міркував про зміну довкілля — залишення конфлікту за бетонною труною допоможе згладити ворожнечу. Доки він не збагнув, який тут пекельний та доісторичний ландшафт — і ще й доістеричний. Подивися на цю москітну оргію та зігрій мене, Ґрейс.

— Ви допитували тільки біологиню. Я досі не знаю, чому.

Не встиг він протягнути тендітний вусик гамбіту, як вона й бовкнула це… і вся його рішучість погратись у дипломата, щоб стати її колегою, а не ворогом — навіть через збиття з правильного шляху або метафоричним ударом по нирках — розчинилась у глевкому повітрі.

Він пояснив хід своїх думок. Здавалося, на неї це справило враження, хоча він ще не навчився її розуміти.

— Чи не здавалося вам бодай раз під час тренування, ніби вона щось приховує? — спитала Ґрейс.

— Відхилення. Ви вважаєте: вона щось приховує.

— Власне, я ще не знаю. Можу помилятися.

— У нас є досвідченіші за вас слідчі.

— Певно, це правда.

— Ми маємо відіслати її до Центру.

Від такої думки він здригнувся.

— Ні, — сказав Керманич трохи занадто різко, а потім стурбувався: чи не здогадається заступниця директора, що його хвилює доля біологині?

— Я вже відіслала геть антрополога й топографа.

Тепер він відчув сопух — сморід цього рослинного покриву, який повільно гнив під драговиною. І як не відчути незграбної метушні черепах і маленьких слабосилих рибок, які пробиваються крізь злежалі нашарки. Він не був певен у своїх силах і не