Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Ми не стали зупинятися, щоб обміркувати природу цього створіння чи висунути здогад щодо того, який саме протоплазмовий пострах, яке огидне поріддя первісного слизу постало перед нами. Та почвара була надто жаска навіть для недовгого споглядання, а понад те її наміри були вочевидь ворожими; вона відверто виявляла схильність до людожерства, адже ковзнула до нас із неймовірною швидкістю та моторністю рухів, на ходу розкриваючи свою навдивовижу містку беззубу пащу. Роззявивши її так, що стало видно язик — той розгорнувся, неначе довга змія, — почвара розтулила щелепи з тією самою надзвичайною пружністю, що супроводжувала решту її рухів. Збагнувши, що наша потреба полишити святилище Тсатоґґуа стала якнайнагальнішою, ми повернулися спинами до всієї скверни нечестивого храму, одним стрибком здолали поріг і в місячному світлі стрімголов кинулися тікати передмістями Комморіома. Ми завертали за кожен зручний ріг, ми заплутували сліди, перебігаючи за палацами забутих часом вельмож і гамазеями купців, імена яких не збереглись у жодному літописі; ми віддавали перевагу місцям, якнайсильніше загарбаним джунглями, де зарості дерев були найвищими та найгустішими; і, зрештою, звернувши на якусь бічну дорогу, де останні будинки околиці вже зникли з очей, ми зупинилися й наважились озирнутися. 

Наші натруджені легені нестерпно боліли, готові розірватися від докладених героїчних зусиль, а важка втома, що накопичувалася в нас упродовж цього дня, почала неабияк даватися взнаки. Але коли ми побачили просто позад себе чорне чудовисько, що переслідувало нас із плавною зміїною легкістю, то видиво це дивовижним чином вдихнуло в наші зболені та зморені ноги нове життя, і ми помчали зі зрадливого світла бічної дороги у неходжені хащі джунглів, сподіваючись уникнути нашого переслідувача в лабіринті стовбурів, витких лоз і гігантського листя. Ми перечіпалися через коріння та повалені дерева, рвали вбрання та роздирали шкіру об колючки дикої ожини, наштовхувались у мороці на величезні стовбури дерев і гнучкі пагони, що згиналися під нашим натиском; чули сичання деревних змій, які плювали в нас отрутою з горішніх гілок, і гаркання та завивання непобачених нами звірів, на яких наступали під час квапливої втечі. Але ми більше не сміли зупинитися та озирнутися. 

Певно, наша нестямна втеча тривала кілька годин поспіль. Місяць, що давав нам, у найліпшому випадку, трохи світла, яке сіялося крізь густе листя, дедалі нижче хилився серед велетенських розлогих пальм і плетива повзучих рослин. Та коли він сховався за небокраєм, лише його останні промені врятували нас від занурення в огидне болото, вкрите горбиками та купинами, порослими травою, що ховала під собою драговину. І ми мусили бігти цією небезпечною тванню, край того сморідного болота, не зупиняючись, не вагаючись і не маючи часу навіть на те, щоб обрати, куди ступити; і весь цей час наш клятий переслідувач невідступно гнався слідом. 

Тепер, коли місяць зайшов, наша втеча стала ще несамовитішою та ризикованішою — справжнім маренням, сповненим жаху, виснаження, сум’яття і відчайдушного, важкого просування вперед, попри всі перешкоди, на які ми не те що більше анітрохи не зважали, але й заледве усвідомлювали їхнє існування; нескінченною втечею крізь ніч, яка липла до нас і обтяжувала нас, немов якийсь лиховісний тягар, немов якісь страхітливі тенета. Здавалося б, створіння, що переслідувало нас, маючи такі неймовірні здібності до швидкого руху та видовження тіла, могло будь-якої миті нас наздогнати, але воно, вочевидь, бажало продовжити цю гру. Отож ніч поволі плинула, а жахи, не знаходячи собі завершення, тривали далі, й не було видно їм кінця… І ми жодного разу не посміли зупинитись чи озирнутися. 

Ген удалині, серед дерев, займався мерехтливий світанок — передвісник наразі прихованого нового дня. Відчуваючи смертельну втому, прагнучи будь-якого спочинку, будь-якої безпеки, хай навіть і з тих, які може дарувати якась незрима гробниця, ми кинулись до вранішнього світла і, зашпортуючись, вибігли з джунглів на бруковану вулицю, обабіч якої стояли мармурові та гранітні будівлі. Розчавлені тягарем утоми, ми плутано, очманіло збагнули, що весь цей час блукали по колу і зараз повернулися до передмість Комморіома. Просто перед нами — можна було дротиком докинути — бовванів темний храм Тсатоґґуа. 

Тоді ми знову зважились озирнутися й побачили пружне чорне чудовисько, чиї ноги зараз видовжилися настільки, що воно височіло над нами, його пащека була роззявлена достатньо широко, щоб пожерти нас обох одним ковтком. Воно йшло за нами слідом, ковзаючи плавно й без жодних зусиль, із певністю рухів і цілеспрямованістю надто цинічними, щоб можна було їх витримати. Ми забігли до храму Тсатоґґуа, двері якого досі були відчинені, як тоді, коли ми його полишали. Гнані страхом, ми негайно зачинили двері за собою і з надлюдською силою, яку нам дарував відчай, примудрилися замкнути їх, поставивши на місце один з іржавих засувів. 

Тепер, у холодній похмурості світанку, вузькі промені якого падали на долівку крізь розташовані високо в храмовій стіні вікна, ми з направду героїчним смиренням спробували опанувати себе та стали чекати, що́ принесе нам доля. І поки ми чекали, нас пильно розглядав бог Тсатоґґуа, і зараз мав він навіть більш імбецильно-приземкуватий, відразливий і звіринний вигляд, ніж у світлі смолоскипа. 

Здається, я вже казав, що верхня частина одвірка в кількох місцях викришилась та вкрилася тріщинами. Розпочавшись, процес руйнації призвів до того, що над дверима утворилося три отвори, крізь які соталося денне світло і які були достатньо великими, щоб крізь них досередини могли пролізти невеликі тварини або чималі змії. Хтозна чому, та ми прикипіли очима до тих отворів. 

Та недовго ми придивлялися, адже зненацька щось заступило світло в усіх трьох шпаринах, а тоді крізь них полилась якась чорна речовина, що трьома струмками стекла дверима на плити підлоги, де з’єдналася в одну калюжу та набрала форми істоти, яка нас переслідувала. 

— Прощавай, Тіруве Омпалліосе, — крикнув я з останніх сил, які зумів зібрати. А тоді побіг і сховався за статуєю Тсатоґґуа, яка була достатньо великою, щоб заступити мене від очей почвари, але, на лихо, замалою, щоб прислужитися ще комусь. Тірув Омпалліос, якому сяйнула та сама похвальна думка про порятунок, хотів був випередити мене, однак я виявився прудкішим. І, побачивши, що за подобизною бога Тсатоґґуа не було місця для нас обох, він озвався на мої прощальні слова своїми та заліз до велетенської бронзової чаші, яка тієї миті в порожньому святилищі була єдиним приступним укриттям. 

Визираючи з-поза мерзенного бога, єдиною чеснотою якого була ширина його черева та стегон, я спостерігав за діями чудовиська. Не встиг Тірув Омпалліос скрутитися на дні триногої бронзової чаші, як те безіменне страховисько здійнялося вгору чорним, мов сажа, стовпом і наблизилося до його схованки. Наступної миті голова почвари почала змінювати