Читати книгу - "Мама, Марко Кейк"

Залишився звук «а», немає йому рівних. Солодкий, але не занадто, не як мед. Злегка сумний – але не до болю, не як плаксиве «у». Не «е», якому хочеться заліпити по потилиці. Не булочка «о». Сааааааа... Саааааааааш...

- Ааааа! Я тут, тут! Керроле, ааааа, Божечки, прокиньсяааааа, пробааааааач мені! Пробаааааач!

Стоїть його «А» перед ним на колінах, слізьми умивається. І сам Керрол – весь у сльозах. Маленький хлопчик вже у далечі минулого разом з Венею, собаками, продавчинею з крамнички... В свідомості дорослий він, справжній. Потроху приходить в себе. Очунює.

- Що, де... я спав?

- Я більш не бууудуууу!

Сашко стоїть на колінах біля його ліжка в маєтку в другому провулку Партизанської слави, будинок один, ось шафа, ось світильник, ось картина з кристалів Ссойля, бісові компаньйони подарували, а ті кристали – саме роздратування, суперсенсор Саша, порося мале,  зображене бачить, а Керрол – ні. Йому заздро.

Пан Мак-Естелл сідає на ліжку, трусить головою. Оце він наревівся – очі запухли. Золотце Сашінька ламає руки, як Дездемона перед Отелло, та ще й Дездемоні можна повчитися так різноманітно завивати в трьох октавах.

- Що сталося?

- Пробач! Це я! Я винен! Ти просив – я зробив! Але я не думав, що так буде... Я тебе трусив-трусив, а ти не прокидаааався... Я думав, усе, ти назавжди таааам...

Точно... він попросив Чародія подарувати йому сон. Про маму. Але хіба то був сон? То був шматок життя, що повернувся, зробив боляче – і сповнив щастя. Він побачив молоду маму, він відчував її запах. Голос. Сміх. Тепло. Не як уві сні. Як насправді. Він знов прожив кілька уривків дитинства.

- Я тут. Все чудово. Ти дуже гарно все зробив. Дякую.

Сашко сідає на п’яти, витирає носа, очі, замислюється. Кожного разу, коли він замислюється, складається враження, що він не просто так завів очі під лоба і копилить губи. Найневинніше, про що можна думати з  таким виразом обличчя: де зарито кулемет і чи залишилися набої до нього.

- Ти плакав.

- Люди іноді плачуть.

- Ти схожий на бабака, якого покусали бджоли.

- Ти теж.

 - Поставити чай?

- То давай.

 Вони любенько чаюють, всівшись тісно на одному стільці. Потрясіння що в одного, що в другого сильне, хочеться бути не на самоті. Сопуть, дмухають на гаряче, шморгають носами.

Сашко кривить мармизи, демони роздирають його зсередини, і він не витримує:

- А чого ти дядьку Генку гукав?

- Бо він мені наснився.

- А я, виходить, ні?

- Сонечко, ти наслав на мене дуже якісний, реальний сон про минуле. Як дійсність. Тридцять п’ять років тому Гена був поряд, а ти – ні.

- Аха... Он як! А ввести мене в свою нову реальність тобі фантазії не вистачило?

- То була дуже яскрава і ніби справжня нова реальність. Я не міг її змінити. Я просто переживав заново – і все... Ти ж не бачив, ні?

- Ні. Цього я не вмію.

- Найдорожче... найсумніше... мама... я не бачив, як її поховали. Вона ніби досі жива. Вона є десь. Поки я про неї думаю.

- О... пробач мені, я дурне завів... але той Озерний влазить скрізь!

- Кошеняточко!

Сашуню осяює нова думка:

- А хто кошенятніший: я чи дядько Генка?

- Сооонечко! Ну як ти можеш? Гена – мій друг. Майже родина.  А ти..

- Хто?

- Ти - моя родина не майже. Повністю.

- Ах-ха... он як. Гаразд. Тоді, виходить, і ти – моя родина?

- Ну, якщо ти не проти.

- Я – за. Давай зранку поїдемо в Давиденкове? До мами Олі. Які квіти вона любила?

- Сині і білі.

- Привеземо їй багато-багато синіх і білих троянд, так?

- А бабусі Полі печива «До кави».

- Та їй же каву не можна!

- А печиво можна.

- Керроле, ти сам собі протирічиш. Це нонсенс.

- Послав мені господь Діву.

- Яка я діва? Ти ще скажи: дівка! Що це за оксю...окси... так,  добре, про це я не понуджу. Бабка Полька ще хотіла чай «Бризки шампанського» та  навушники накладні бездротові. І антигравплатформу з сидінням, трьохопорну, з кошиком на два відра. То двадцять чи тридцять літрів? Як ото є для прогулянок по парку. Вона буде по гриби літати в ліс і посадку. І до Марківни по гарбузи.  

- Ви як діти малі, що вона, що ти. У нас гарбузів повно.

- А в Марківни – новий сорт «Садові гноми». Чесно, як живі, тільки не розмовляють.

-О! Треба для Веніного зорельота щось цікавеньке прихопити!

- А хто такий Веня? Теж твій друг? Він інженер-конструктор?

- Побачиш.