Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

——— На кому? — запитав Богдан між двома укусами.

——— На кому тобі одружитися? — глянув на нього Максим з-під лоба.

Його голос раптово наповнився іронією. Губи злегка усміхнулися. Але Богдан почав махати головою з одного боку в інший, продовжуючи жувати бургер.

——— На кому я одружуюся? — засміявся вже Максим.

І Богдан покачав головою, все ще не відпускаючи з рук бургер. Він зробив ще один великий укус, відчуваючи, як соковитий смак наповнював його рот. 

Максим, спостерігаючи за ним, чудово розумів, що їхні шляхи розійшлися ще багато років тому. Проте він все ще сподівався, що може повернути друга до реального світу. Запрошення на весілля мало стати першим кроком в його хитрому плані. Колись вони дійсно були близькими друзями, і спільні пригоди були справжніми, а не віртуальними. Та все змінилось одного дня…

Стиснувши кулаки, Максим ще раз глянув на Богдана і знову посміхнувся, хоча очі були все ще сумними.

——— На Ганні, — сказав він. — Ми якось приходили до тебе разом, але ти сказав, що в тебе зараз важлива місія: потрібно зібрати якихось там рідкісних метеликів. Після цього виставив нас за двері і вимкнув окуляри, щоб я не дзвонив тобі більше.

Богдан несподівано зупинився, дивлячись на друга з повним ротом бургеру. Його обличчя відбило легке здивування.

——— Та це ж було п'ять років тому! — вигукнув раптом Богдан. 

Потім він потягнувся за колою, ковтаючи рідину великими ковтками.

——— Я пам'ятаю ту місію, — глянув він знову на Максима, допивши колу. — То коли у вас весілля?

——— В цю середу, — відповів Максим. — Початок о десятій.

——— Гаразд, спробую прийти вчасно.

Хоча Богдан і намагався показати свою щирість, але в його голосі відчувалась якась невпевненість. Він потягнувся за другим бургером, коли раптом помітив, як обличчя його друга стало більш серйозним, і завмер.

——— Звісно, ти прийдеш вчасно, — сказав суворо Максим і простягнув свою руку вперед. — Хутко віддай мені свою PlayStation!

Ці слова застали Богдана зненацька. Відчуття тривоги прокотилося його тілом, змушуючи його засунути руки в кишені. Він стиснув однією рукою білий маленький пристрій, що лежав там. Серце забилося швидше. 

——— Я сказав: віддай сюди свою PlayStation, — повторив Максим, і його голос став наполегливішим.

——— Навіщо? — тремтячим голосом запитав Богдан.

Відчуття невідомості охопило його. Він не був готовий так просто розлучитися зі своїм віртуальним життям навіть на кілька днів. Але Максим продовжував тримати руку простягнутою, очікуючи, коли Богдан прийме це важливе рішення. 

——— Бо це єдиний спосіб зробити так, щоб ти прийшов вчасно. Інакше ти знову розпочнеш якусь супер важливу місію і забудеш про все на світі. І так майже не спиш через свою гру. А худий який став! Коли ти востаннє нормально їв? — майже прокричав Максим.

——— Це не твоє діло, ти мені не мамця, — глянув на нього з-під лоба Богдан. 

Тоді Максим розвів руками в різні боки, відчуваючи, що повинен діяти рішуче. Хоча й розумів, що його слова можуть завдати болю:

——— Гаразд, тоді я зателефоную твоїм батькам і розповім їм, до якого стану ти себе довів. Вони приїдуть сюди, до Києва, і будуть жити тут із тобою, контролюючи кожен твій крок.

Богдан опустив голову вниз, відчуваючи, як сором і безвихідь змішуються в ньому. Його серце калатало, а в горлі наче застряг клубок емоцій. Та Максим продовжував говорити.

——— Швидше за все, вони не дозволять тобі більше грати і заберуть всі гроші, які відправляли тобі. Хоча ти ж їх, мабуть, вже витратив на покупку якихось ігрових речей. Що ти собі купив цього разу — новий трендовий скін чи якусь потужну зброю? Як же шкода буде залишати свого персонажа після того, як витратив на нього стільки ресурсів! Ти хоча б дерево навиків вже розблокував за цей час?

——— За що ти зі мною так? — тремтячим голосом запитав Богдан.

Він почувався зрадженим і розгубленим. Плечі опустилися вниз, ніби під вагою невидимого тягаря. Руки також затремтіли. Менш за все йому зараз хотілося чути правду, особливо таку болісну і неприємну.

——— Бо ти хворий, Богдане. Ти залежний від ігор. Тобі потрібно пройти реабілітацію і повернутись в суспільство. Всі тільки і чекають, коли ти вже вийдеш із своєї депресії. Вона трохи затяглася... 

Максим говорив ці слова з важким серцем. Адже він бачив, як глибоко проблема вкоренилася в житті його друга і як руйнувала його зсередини. Кожне слово, яке він вимовляв, було як удар по серцю, але він знав, що це необхідно. Максим хотів допомогти, навіть якщо це означало, що йому доведеться бути жорстким.

Несподівано для нього Богдан таки встав і поклав PlayStation на стіл. Його рухи були повільними і важкими, наче кожен крок вимагав неймовірних зусиль. У цей момент він відчував себе абсолютно спустошеним. Його обличчя було беземоційним.

Після цього Богдан пішов до дверей, кинувши наостанок:

——— Я не хворий, зі мною все гаразд.

От тільки його слова прозвучали так, ніби він намагався переконати в цьому не тільки Максима, але й самого себе.

Максим відразу ж сховав PlayStation у свою кишеню, поки друг не передумав. Він знав, що це рішення було важким для Богдана і відчував, як важкість відповідальності лягала на його плечі.

——— Я поверну її тобі після весілля! — крикнув він, але Богдан, здавалося, його вже не слухав. 

Він вийшов з кафе. Максим же залишився сидіти за столом. Він зосередився на своїх думках. Погляд був спрямований на двері, за якими щойно зник Богдан. Він вірив, що справжні зміни ще попереду. Треба тільки розпочати...

Він ще довго сидів, дивлячись на двері, спостерігаючи за людьми, що проходили повз. Кафе повільно почало заповнюватися, і в залі зʼявилося кілька нових відвідувачів. Їх голоси почали доноситися до столика, де продовжував сидіти Максим, створюючи фоновий шум.

Максим нервово взяв свої окуляри і натиснув кнопку. Потім почав гортати сторінки, які зʼявлялись перед його очима одна за одною. Насправді йому ніколи не подобалась жовта преса, але в цей момент йому було байдуже. Він просто не хотів контактувати з кимось. Тільки не зараз...