Читати книгу - "Лист до короля"

— От доберемося до судді, тоді й вислухаємо. Поїдеш зі мною до міста.

До міста?! Втратити стільки часу не входило в плани Тіурі; окрім того, він розумів, що нічого не зможе пояснити, бо не має права говорити про доручення, а отже — і про те, що сталося. Він ступив крок назад і рішуче заперечив:

— Не поїду до міста! Я не злодій! Присягаю честю!

— Ич який! — презирливо кинув селянин. — Честю він присягає! Та як ти смієш, паскуднику, присягати честю?!

— А як ви смієте називати мене паскудником?! — розізлився Тіурі, обурений зневажливим тоном селянина.

«Паскудник! Він! Той, кого сьогодні мали посвятити в лицарі, і тоді кожен шанував би його! Він! Обраний для особливої справи!»

— Нічого не розумію, — вигукнув трактирник. Він що — поцупив вашого коня? Спершу приїхав сюди серед ночі, тепер розказує, що Лицаря з Білим Щитом убито. А в самого на пальці перстень цього лицаря! Що це все означає?

— Я давно все пояснив би, та ви ж не даєте мені й слова сказати, — розпочав Тіурі втретє, намагаючись зберігати спокій, хоча всередині все стискалося від страху: четверо чоловіків дивилися на нього так грізно! — Я взяв вашого коня, бо мусив виконати термінове доручення, я поспішав...

— Не бреши, — заперечив власник коня. — Ти міг би попросити його в мене, це занадто не затримало б тебе. Стули пельку й ходімо, годі з мене!

— Ні, зачекай-но! — вигукнув трактирник. — Він мусить мені дещо пояснити: що ж сталося з Чорним Лицарем з Білим Щитом?

— Лицаря з Білим Щитом убито, — сказав Тіурі. -Прошу вас подбати, аби його було поховано, як належить шляхетному лицареві. Ви знайдете його тіло неподалік. І юнак розказав, де лежить тіло лицаря.

— Хто ж його вбив? — запитав трактирник.

— Червоні Вершники, — відповів Тіурі. — Він потрапив у пастку.

— Червоні Вершники! — вигукнув один із тих, що сиділи за столом. — Я бачив їх, вони їхали рано-вранці, коли я.

— Про що це ви! — закричав власник коня. — Він -крадій, я хочу його покарати!

— Тут ідеться про вбивство! — вигукнув трактирник.

— То нехай і в цьому зізнається в суді! — не вгавав розлючений селянин, знову хапаючи Тіурі. — Зрозуміло, що відпускати його ніяк не можна.

— Червоні Вершники. — почав той, що сидів за столом.

— Чорний Лицар. — задумливо промовив трактирник.

Але Тіурі не став очікувати, доки вони договорять. Він вирвався й вибіг надвір. «Нехай думають собі, що він крадій, та везти себе до міста він не дозволить!» Усі четверо з лементом вискочили за ним. Тіурі помчав до лісу й одразу відірвався від переслідувачів, проте відчував, що навряд чи витримає довго. Серце готове було вистрибнути з грудей, а в очах блимали темні плями. Тіурі уповільнив біг, роззирнувся довкола, зібрався з силами і знову заліз на дерево.

Пощастило й цього разу. Переслідувачі пробігли низом і не помітили його.

«Втретє краще цього не робити, — подумав він, переводячи дух. — Кажуть: втретє повторити — диявола спокусити».

Тіурі відчув, що смертельно втомився. На щастя, він міг перепочити, бо спускатися з дерева, поки його шукають, було нерозважливо. Невдовзі він побачив трактирника і власника коня. Вони поверталися з розгубленими обличчями, тихо перемовляючись між собою. Трактирник десь загубив свого нічного ковпака, і, спостерігаючи за ними, Тіурі, попри серйозність становища, мало не розреготався.

Майбутнє вбачалося аж ніяк не в рожевому світлі. Він мусить їхати до чужої країни, аби доправити важливого листа, не маючи нічого, окрім обідраного лахміття, геть непридатного для таких мандрів. Ані зброї,

ані грошей, ані коня. Його вважають крадієм. І в нього небезпечні вороги: Червоні Вершники та їхній сеньйор — Чорний Лицар з Червоним Щитом.

Тіурі зітхнув. Завдання перед ним стояло не з легких.

«Тепер навіть вісточку в місто нема як послати, — подумав він. — Та мушу зметикувати й зробити це. Власник коня, звісно, звернеться до суду. Чи здогадаються там, у місті, що так званий крадій — це той самий юнак, що зник з церкви в ніч перед посвятою в лицарі? Батькові, матері, друзям навіть на думку не спаде, що я злодій; король, напевне, теж не повірить. Та вони хвилюватимуться».

Тіурі знову зітхнув. «Годі, — сказав він до себе суворо. — Головне — доправити листа, виконати доручення лицаря». Він глянув на перстень з великим сяючим каменем, схожим на діамант. Безглуздо носити його відкрито. Хлопець витягнув шворку, що стягувала комір сорочки, міцно прив’язав до неї персня і сховав під сорочку так, щоб ніхто не побачив.

Час рушати в дорогу; небезпека, мабуть, уже минула. Може, ще пощастить знайти коня та зброю.

«Ну і йолоп же я! — раптом подумав Тіурі. — Там же лишився кінь лицаря, я ж можу його взяти!»

Хлопець зліз з дерева. Тепер він знав, що робити далі.

Узяти коня і — в путь!

Частина друга. Мандрівка лісом

1. У дорозі. Вороний кінь

Тіурі знов обережно пробирався лісом до того місця, де полишив Чорного Лицаря з Білим Щитом. Раптом він почув, як хтось насвистує пісеньку. Юнак обережно пішов у той бік, звідки чулася пісенька, й невдовзі побачив хлопчину, не старшого за себе, що в’язав хмиз. Той, не помічаючи Тіурі, весело насвистував.

Певний час Тіурі спостерігав за ним, розмірковуючи, що робити. І врешті наважився — вийшов з-за кущів і привітався:

— Доброго ранку!

Хлопчина з переляку вкляк на місці і мовчки втупився в Тіурі.

— Доброго ранку, — повторив Тіурі. — А можна тебе попросити про послугу?

Хлопець поволі оговтався:

— Гей! — вигукнув він. — Та ти, мабуть, той самий, кого вони шукають, — конокрад!

— Чш-ш-ш! — просичав Тіурі. — Не галасуй!

Хлопчина позадкував і зиркнув на сокиру, що лежала неподалік.

— Не бійся, — заспокоїв Тіурі, — у мене більше причин тебе боятися, бо я неозброєний. Так, вони шукають мене, але я не крадій, слово честі.

— Тоді що ти тут робиш і чого хочеш від мене?

— Мені потрібна твоя допомога. Чи не збігаєш до міста передати повідомлення?

— Віднести повідомлення? А чому маю тобі допомагати?

— Я лише