Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Лікар? Це спало мені на думку тоді, коли переглядав деякі анатомічні малюнки да Вінчі. Майже рефлекторно я почав перебирати подумки етапи різних хірургічних операцій. І тоді зрозумів, що в минулому мені вже доводилось оперувати людей.

Та це було не те. Хоч я й розумів, що мав медичну підготовку, знав і те, що медицина — лише частина чогось іншого. Звідкись мені було відомо, що практикуючим хірургом я не був. Добре, а ким був? Чим займався ще, крім медицини?

І раптом мою увагу привернув один предмет.

Сидячи за столом, я повністю бачив протилежну стіну, на якій, серед усього іншого, висіла давня кавалерійська шабля. Цю зброю помітив тільки зараз. Підвівся, перейшов у протилежний край кімнати і зняв зі стіни шаблю.

Подумки навіть цикнув од досади, коли побачив, у якому вона стані. Мені відразу ж стало шкода, що тут нема промасленого віхтя і точила, які дали б змогу довести шаблю до належного стану. Отже, я тямив щось у старовинній зброї, принаймні в тому її різновиді, що зветься зброя для коління та рубання.

Шабля легко і зручно лежала в руці, я відчував, що ми не чужі одне одному. Сів ан-гард[6]. Потім парирував кілька уявних атак і сам завдав кількох ударів. Так, я майстерно орудував шаблею.

І що ж я міг сказати про своє минуле? Ковзнув очима по кімнаті, шукаючи нових зачіпок для пам'яті.

Ніщо нове мені на думку не спадало, тому повісив клинок на місце і повернувся за стіл. Усівшись там знову, вирішив як слід його обстежити.

Розпочав обстеження із середньої шухляди, тоді, одну за одною, оглянув шухляди у лівій тумбі стола, потім у правій...

Канцелярське приладдя, конверти, поштові марки, аркушики паперу, огризки олівців, зв'язувальні ґумки — словом, нічого надзвичайного.

Витягуючи кожну шухляду повністю, клав її на коліна й уважно вивчав вміст. Причому, робив так цілком автоматично. Мабуть, це було часткою навичок (або спеціального вишколу), які отримав колись і які говорили мені, що однаково ретельно мушу оглянути й дно, й стінки кожної шухляди.

І навіть так мало не проґавив одну хитринку, помітивши її лише останньої миті: задня стінка в нижній шухляді праворуч була трохи нижчою, ніжу решти шухляд.

Це вже щось означало, й коли я став навколішки і зазирнув у тумбу, то побачив у ній прикріплений до верхньої поверхні якийсь предмет, схожий на коробочку.

Ота коробочка виявилася нічим іншим, як потаємною шухлядою. Крім того, вона була ще й замкнена на ключ.

Близько хвилини пішло на вовтузню зі скріпками, шпильками та металевим ріжком для взуття, котрого зауважив ще раніше в одній із шухляд. Ріжок якраз і допоміг.

У шухлядці лежала колода гральних карт.

На пачці був малюнок, і я, побачивши його, як стояв на колінах, так і закляк. Холодний піт зросив чоло, а дихання стало частим-частим.

На пачці був намальований білий єдиноріг на трав'яному полі. Він стояв дибки, головою праворуч.

Я знав цей малюнок, але не міг згадати, що він означає, і це мене неабияк гнітило.

Відкривши пачку, витягнув карти. На вигляд це були типові карти таро, з усіма їхніми жезлами, пентаклями, кубками та мечами, і тільки козирі (або, як їх ще називають, старший аркан), виглядали зовсім інакше[7].

Я поставив обидві шухляди на місце, пильнуючи, щоб менша не замкнулася раніше, ніж закінчу огляд.

На вигляд великі аркани були як живі, здавалося, вони от-от зійдуть до мене з блискучих глянцевих поверхонь. Карти були холодні на дотик і, тримаючи їх у руках, я одержував задоволення. Раптом зрозумів: колись і в мене була така сама колода.

Узявся розкладати карти на нотатникові, що лежав переді мною. На одній із них красувався лукавий з вигляду гостроносий чоловічок з усміхненим ротом та густющою шапкою жовтого, як солома, волосся. На ньому були оранжево-червоно-коричневий костюм, схожий на ті, які носили за часів Відродження, довгі панчохи та облягаючий дублет[8]. Я впізнав цього чоловічка. Звали його Рендом.

На другій карті було позбавлене емоцій обличчя Джуліана; його темне волосся звисало довгими пасмами, а в голубих очах годі розгледіти хоч якийсь натяк на людське почуття. Він був у білому лускатому спорядженні, не зі сріблястим чи сталевим полиском, а саме в білому, як молоко, і через те здававсь емальованим. Однак я знав, що, незважаючи на показну парадність, цей обладунок дуже важко пробити, не кажучи вже про те, що він пом'якшував практично будь-який удар. Це з ним, із Джуліаном я грав у ту нещасну гру, коли він кинув у мене келих з вином. Я знав цього чоловіка, і я його ненавидів.

Наступною була карта смуглявого, темноокого Каїна, одягнутого в чорний і зелений оксамит. На голові — трикутний чорний капелюх, недбало збитий набакир і прикрашений зеленим пір'ям, що звисало аж за спину. Він був повернутий боком, одна рука — відкинута набік, носки чобіт — задерті, а з пояса звисав прикрашений смарагдами кинджал. До Каїна в мене були двоякі почуття.

Четвертим номером своєрідної програми став Ерік. Будь-хто, незалежно від смаку, визнав би його красенем. Чорне, аж до синяви, волосся. Борода Еріка кучерявилася коло губ, що завжди всміхались, одягнутий він був просто: шкіряна куртка, рейтузи, звичайний прямий плащ, високі чорні чоботи. На червоному поясі, застебнутому пряжкою з величезним рубіном, висіла срібляста шпага, високий комір плаща, що охоплював шию, теж мав червону облямівку, і в тон йому були облямовані рукави. Великі пальці рук мав засунуті за пояс, а руки ці були м'язисті й здавалися страшенно сильними. Над правим стегном стирчала з-за пояса пара чорних рукавиць. То він (у цьому я був більш ніж певен) намагавсь убити мене того дня, коли я мало не віддав кінці. Я дивився на нього і в глибині душі боявся його.

Потім був Бенедикт, високий, суворий та худий — худий і тілом, і лицем, дуже розумний. Він був убраний у жовте, оранжеве й коричневе, і дивлячись на нього, я раптом пригадав копиці сіна, гарбузи та солом'яників з «Легенди про Сонну улоговину»[9]. Бенедикт мав сильне масивне підборіддя, карі очі та русе волосся без жодного натяку на кучерявість. Стояв біля коня пісочної масті й спирався на спис, оповитий гірляндою квітів. Сміявся Бенедикт рідко. Я любив його.

Коли ж розкрив наступну карту, мені перехопило подих, а серце тьохнуло так, що ледь не вискочило з грудей.

Там був я.

Коли впізнав