Читати книгу - "Метафізика"

Парменід же, здається, судить з більшою проникливістю. Окрім сущого, немає ніякого несущого, тож з необхідністю існує одне, суще, і нічого іншого, про що ми вже докладніше говорили у «Фізиці»[22]. Але змушений іти за явищами і, гадаючи, що єдине сприймається розумом, а більше ніж один — чуттями, він знову встановлює дві причини й два начала, тепле і холодне, начебто йдеться про вогонь і землю; [987а] [1] і з них тепле він поєднує із сущим, а друге — з несущим.

Отже, як очевидно з переказаного, у мудреців, що вже досліджували це питання, ми знаходимо такі положення: у перших філософів — тілесне начало, бо вода і [5] вогонь та подібне є тілами; причому в одних мислителів маємо одне тілесне начало, в других — більше одного (але і в тих, і в других у вигляді матерії), а в деяких, окрім цієї причини, наявна ще одна — джерело руху. Врешті одні покладають одне джерело руху, інші — дві.

Тож до [10] італіків (і за винятком їх) інші доволі неясно висловилися про начала, хіба що, як ми казали, мова в них про дві причини, і з них другу — джерело руху — одні розглядають як одну, інші — дві. Піфагорійці так само висловилися про два начала, [15] додавши до цього (чим вони й вирізняються), що не вважають обмежене, безмежне та єдине якимись окремими природними речовинами, як-от вогонь, земля або щось подібне, а натомість безмежне і єдине самі є сутностями того, чому їх приписують як предикати. А тому число є сутністю усього.

Отже, ось яким чином вони висловились про ці питання [20] і почали обговорювати щосність і давати їй визначення — але розглядали це надто спрощено. Їхні визначення були поверховими, і перше, чому відповідає те чи інше визначення, вони вважали сутністю речі. Це подібно до того, якби хтось гадав, що подвійне і [25] двійка — одне й те саме, оскільки двійці насамперед відповідає подвійне. Але, певно ж, бути подвійним і бути двома — не одне й те саме. Інакше одне було б множиною, що в них, власне, і вийшло. Отож такі висновки можна зробити зі сказаного ранніми філософами та їх наступниками.

6

Після згаданих філософій з’явилася філософія Платона, [30] яка багато в чому ішла слідом за піфагорійцями, але мала і свої особливості, відмінні від філософії італіків. У молодості познайомившись спочатку з Кратилом та з поглядами Геракліта, згідно з яким усе, що сприймається чуттями, постійно тече й тому про нього неможливе знання, він тримався такої думки і в подальшому. [987b] [1] Коли ж Сократ почав займатися моральними питаннями, зовсім залишивши осторонь природу і шукаючи в них при цьому загальне, першим замислився над визначеннями, Платон, прийнявши його погляди, вирішив, [5] однак, що загальне стосується чогось іншого, а не чуттєвих речей; адже сукупне визначення речей, що сприймаються чуттями, неможливе, оскільки вони постійно змінюються. Саме це поміж сущого він і назвав ідеями, а все, що сприймається чуттями, отримує назву в зіставленні з ними та відповідно до них. Тому саме через причетність до ідей існує [10] багато однойменних із ними речей. Але новиною тут є лише ім’я «причетність». Адже вже піфагорійці казали, що речі існують через наслідування числам, натомість Платон, змінивши ім’я, говорить, що через причетність. Однак, що означає причетність чи наслідування ідеям, ні він, ні вони не стали дошукуватись.

Також окрім чуттєвих речей та ідей, каже він, між ними існують математичні визначення речей, які відрізняються від чуттєвих речей тим, що є вічними й нерухомими, а від ідей — тим, що їх багато подібних, натомість кожна ідея є сама по собі єдиною.

Оскільки ж ідеї є причинами для інших речей, то їхні елементи він вважав [20] елементами всього сущого. Отож началами як матерія є велике й мале, а як сутність — єдине, бо від них через причетність до єдиного ідеї стають числами.

Подібно до піфагорійців він казав, що єдине є сутністю, і ніяке інше суще не називається єдиним; і — також подібно до них — що числа є причинами [25] сутності всього іншого. Відрізняє ж його те, що він ставить замість безмежного як єдине двійку і безмежне утворює з великого і малого, а ще стверджує, що числа існують окремо від чуттєвих речей. Натомість вони кажуть, що числа самі суть речі і тому не ставлять між ідеями і речами математичні предмети. І те, що він поставив єдине і числа поряд із речами, а не так, як піфагорійці, і те, що ввів ідеї, сталося через те, що він прагнув усьому дати визначення, тоді як його попередники не знали діалектики. Натомість двійку він зробив другим началом через те, що з неї зручно, наче з якоїсь піддатливої маси, виводити числа (окрім перших).

[988а] [1] Та насправді все навпаки, адже це безглуздо. Бо вони роблять із матерії багато речей, натомість ідея народжує якусь річ лише один раз, хоча очевидно, що з однієї матерії виходить один стіл, а от той, хто застосовує ідею, навіть якщо він один, виробляє багато столів. [5] Таким самим є відношення чоловічого до жіночого: останнє запліднюється з одного разу, чоловіче ж запліднює багатьох. Але ж вони є подобою тих начал.

Отже, Платон таким чином визначав те, що ми шукаємо. Зі сказаного очевидно, що він використовував лише дві причини: щосність [10] та матеріальну причину. Адже причиною щосності для речей є ідеї, а для ідей — єдине. Стосовно ж матерії, яка лежить в основі і яка як матерія чуттєвих речей отримує визначення від ідей, а як матерія ідей — від єдиного, Платон говорив, що вона є двійкою: великим і малим. Окрім того, він назвав причинами блага і зла [15] два елементи відповідно, що, як ми вже казали[23], робили деякі з попередніх філософів, як-от Емпедокл та Анксагор.

7

Отже, ми коротко та в загальних рисах розглянули, хто і як висловився про начала [20] та істину. Утім, ми можемо зробити висновок, що з тих, хто говорив про начала і причини, ніхто не назвав нічого, крім того, що ми розрізнили у «Фізиці»[24]. Вочевидь усі їх якимось чином торкаються, але здебільшого