Читати книгу - "Омріяний Рим"

предтечу нової, уже християнської імперії. Євсевій, біограф і придворний теолог Костянтина, стверджує, що призначенням Римської імперії було слугувати такою собі ракетою-носієм для християнства, щоб вивести нову релігію на орбіту. І хай телеологічність його аналізу можна оскаржити, та сенсу він не позбавлений.

Християнство набуло такого швидкого поширення, бо імперія вже мала спільний політичний простір, а також тому що інститут церкви легко наклався на установчу структуру Риму. У ролі одиниць місцевого управління імператор-поганин Діоклетіан заснував 101 єпископство. Для того, щоб перетворити їх на духовенські підрозділи, кожен з яких мав би власного єпископа, зостався лише один крок. Навіть у своїй язичницькій іпостасі Рим уже був релігійною імперією, громадян якої заохочували виказувати пошану його культу. Напередодні поголівного навернення в християнство головним культом імперії став Sol Invictus (культ непереможного сонця, головний храм якого відкрили 25 грудня), тож маючи на озброєнні зачатки монотеїзму, перевести цю культурно єдину територію на нову державну релігію вдалося доволі легко й швидко. Рим став центром християнства не тому, що там розіп’яли святого Петра, чи тому, що його могилу — ой, несподіванка! — знайшли на Ватиканському пагорбі. Просто Рим був найочевиднішим місцем для цього, бо ж християнська церква могла черпати силу з його назви. Тому й не дивно, що послідовники як романства, так і християнства вимагали, щоб їхні світи не мали географічних меж.

«Imperium sine fine dedi», — каже Юпітер римлянам у «Енеїді», що означає: «Я дав їм імперію без краю…» Це саме те, що бажало успадкувати християнство.

Коли наприкінці VI ст. Папа Григорій І захотів підкреслити свою владу, він узяв собі стародавній титул, ставши першим Pontifex Maximus[27]. Завдяки цьому терміну нині маємо слово «понтифік». А кого ще називали Pontifex Maximus? Ясна річ, це звання родом зі Стародавнього Риму. Його давали політику, що обіймав найвищу жрецьку посаду. Оскільки сьогоднішній Папа також має титул Pontifex Maximus, слід пам’ятати, що його титул колись мали Юлій Цезар та імператор Август, а головною метою, з якою цю посаду запровадили для Папи, було повернути папському трону велич і славу, що колись асоціювалися з посадою імператора. То чи спрацювало воно, це використання давнього римського титулу?

Звісно, ні, оскільки відтоді понтифік втратив будь-яку світську владу. А от Римській імперії, як ми ще побачимо пізніше, щастило вдало поєднувати релігію й політику. Словом, як казав Сталін: а скільки дивізій у Папи?

Коли на Різдво 800 року в Римі коронували Карла Великого, він здобув титул Imperator Romanorum — Імператор римлян. Ця подія поклала початок Священній Римській імперії, яку з тим-таки успіхом можна назвати Німецькою чи Франкською імперією, з одним лиш «але»: Рим — це бренд. На відміну від інших назва «Рим» надавала ваги. Насправді, як писав Вольтер, імперія ця не була ні Священною, ні Римською, ані імперією взагалі, а у своїй Каролінзькій формі взагалі проіснувала упродовж заледве якихось дев’яноста років.

Коли британські монархи з династії Плантаґенетів захотіли відстояти власну честь і здобути незалежність від Франції, вони стали ширити альтернативну історію Британії та британців, у якій зовсім не згадувалося про норманське завоювання.

Так розпочалися безглузді спроби пов’язати слово «Британія» з іменем Брута — праправнука Енея, героя, який утік із Трої й заснував Рим. У працях Джеффрі Монмутського й Едмунда Спенсера можна знайти просто-таки неймовірне припущення, буцімто назва племені триновантів, що жило на території сучасного Лондона, походить від слова Troi-Novaunt, тобто «Нова Троя». Ідея тут полягає в тому, щоб показати, що британці мають особливе походження, значно ліпше, ніж у французів, бо ми, британці, беремо свій родовід від троянців, як самі римляни! У XIX ст. навіть був період, коли серед шотландців стало популярним ім’я Еней, адже батьки масово піддалися переконанню: це те саме, що й Анґус. Не пощастило тим, кого нарікали Енеями Мактавішами, та і якось непереконливо звучить це ім’я.

Коли вже маємо національного героя, найкращим способом додати йому ваги й показати його ще прекраснішим є сказати, ніби він якимось боком римлянин. От скажімо, король Артур був римським лицарем. У п’ятому розділі «Смерті Артура» Томаса Мелорі король їде до Рима, де в оточенні недобитих сенаторів і кардиналів його коронують імператором. Саме так: за одним із ключових національних міфів британців, ми маємо власного римського імператора. Щоправда, мало хто про це чув.

Усі ці персонажі, міфологічні чи ні, претендували на звання наступників західної Римської імперії, чиє падіння, беззаперечно, стало культурним і політичним катаклізмом. Певна річ, на сході численним римлянам також не було кінця-краю. Їх ми називаємо візантійцями, хоча самі вони цей термін ніколи не вживали. Себе вони називали ромеями, себто грекомовними римлянами. Примітним є те, що їхня імперія не лише проіснувала ще тисячу років аж до падіння Константинополя 1453 року, а й те, що коли Мехмед II зрештою вдерся туди, зчинивши страшенну різанину, вгадайте, який титул він додав до свого імені? Мабуть, зовсім не важко здогадатися, що він також захотів стати «Імператором Риму», і всі наступні османські правителі мали цей титул аж до ліквідації імперії 1922 року.

Турок Мехмед читав Гомера й знав усе про класичну цивілізацію. А от сьогодні вже треба дивитись уважніше, щоб розгледіти десь сліди Римської імперії. Якщо ви ненароком уздрите стару цеглу на дні ями на дорозі десь у лондонському Сіті, у вашій голові може мимоволі зринути римський знак питання. Чи, пролітаючи над полями надвечір, ви випадково зможете розгледіти в житі якісь дивні обриси й замислитеся: «Гм-м-м-м, невже це залишки табору? Чи лише гра світла?»

Так, хоча щоб відчути справжній дух римської Британії, треба їхати аж до Бата[28], на Адріанів Вал[29] чи у Фішбурн[30]. Рим таки оточує нас зусібіч, чи то пак лежить у нас під ногами. Там, знизу, під Сіті, через руїни римських палаців в’ються кабелі телефонного зв’язку, повз підземні храми Мітри[31] проїжджають потяги метро, а крізь стародавні лазні пролягають велетенські труби вікторіанської каналізації.

Рим лежить під кожним великим європейським містом, римські руїни є в пустелях Африки та по всьому Близькому Сходу. На трьох континентах, від Португалії до Іраку, від Тунісу до Шотландії, залишилися напівугрузлі в землю рештки римських мурів і загадкові шматки римських будівель. Люди проходять повз них без зайвої думки, тож із першого погляду можна подумати, ніби про Рим забули чи що він більше не має ніякого стосунку до сучасної Європи та її жителів.

Проте все зовсім навпаки: я переконаний, що сама ідея Риму досі