Читати книгу - "Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях, Марк Лівін"

Пригадайте розмови про сексуальність зі своїми батьками. Чи була там свобода й легкість? А сором і розгубленість? Тільки не поспішайте з висновками та можливими звинуваченнями в бік батьків. Адже не можна навчити того, чого сам не знаєш.

Велика кількість токсичного сорому може породжувати безсоромність. Це інший полюс тієї самої проблеми. Це коли єдиний спосіб захиститися від сорому — зовсім відмовитися від нього. Скажімо, людина не приймає своє оголене тіло, постійно переживаючи напади токсичного сорому. Тому роздягтися повністю й показати себе світу — єдиний спосіб впоратися із цим переживанням. Той самий механізм захований в емоційному ексгібіціонізмі, коли в людини зовсім зникає відчуття чогось особистого.

Сором лікується переживанням у присутності іншого і прийняттям — та сама підтримка в оточенні. Можна сказати, що в такий спосіб людина вчиться соромитися в нормі, адже це почуття нам все одно потрібне, але для взаємин з іншими, а не для самоприниження. Наприклад, щоб навчитися писати для інстаграму, треба публікувати пости й переживати емоції щодо зворотного зв’язку, водночас маючи підтримку близьких. Загалом лікування сорому — це про теп­лоту й безумовну любов, коли не страшно розповісти навіть, здавалося б, найстрашніше. Коли замість «Ай-ай-ай, як так можна» чуєш «Нічо’, так теж буває, не переживай, я поруч».

Історія Марка про спільноту «Останніх парт»

Моя школа розміщувалася між трьома заводами і ТЕС, це визначало контекст мого життя. Більшість дітей цього району належали до робітничих сімей, що формувало відповідну поведінку: брутальність, маскулінність, міцні словечка, сигарети й алкоголь. Я зі своєю вразливою душею та любов’ю до книжок міг би помітно вирізнятися, тому, щоб уберегтися від небезпеки, дзеркалив контекст. Наприклад, якось пропалив дірку в штанах цигаркою, щоб вони не здавалися надто правильними.

Щось схоже було і з навчанням — я сидів на останніх партах, зривав дисципліну й переважно займався тим, що заманеться. Серед предметів, які мені подобалися, була історія та зарубіжна література. Пам’ятаю, ми вивчали «Гранатовий браслет» Купріна — це була одна з небагатьох книжок, яку я прочитав за списком. І вона мене тоді вразила перш за все романтичністю. Увага: спойлер! Це історія про неможливе кохання та смерть, що вдало потрапила в мій тодішній контекст. Я проридався сам, а тоді написав дуже чутливе есе (ледь не вперше виконав домашку).

Й от тепер уявіть: я — серйозний брутальний пацан з пропаленими штанами, постійний член спільноти «Останніх парт» — раптово опиняюся біля дошки, але не для того, щоб мене насварили, а щоб усі почули, яке «чудове й ніжне» оповідання написав. Чесно, хотілося провалитися під землю від сорому. Було відчуття, що я максимально не там, де мав би бути. Після уроку наді мною насміхалися всі тодішні шкільні друзі. Вони казали щось типу: «Ти що, баба, щоб такі штуки писати?». Лише кілька років тому я усвідомив, що, публікуючи кожен пост в інстаграмі, підсвідомо звіряюся зі своїми внутрішніми однокласниками, які хихотять від почутого.

Історія Іллі про пожежників і «Магнолію-­ТВ»

У дев’ятому класі я домовився з мамою, що ми з однокласниками святкуватимемо в нас удома випускний. Тоді це вважалося чимось дуже крутим. Щоб не заважати нам, мама поїхала на дачу. Це був вечір п’ятниці, вона мала повернутися в неділю.

Ми тоді вривалися у святкування, як могли, я добу не спав і добряче перепив портвейну. Пам’ятаю, що опісля все прибрав та ліг спати.

Прокинувся від того, що мене хтось торкнувся. Розплющую очі, а наді мною стоїть пожежник і каже: «Відкрий мамі двері». Я, немов той зомбі, йду до дверей, відчиняю. Там стоїть мама, бліда, мов простирадло, за нею знімальна група «Магнолії-­ТВ». Я в шоці повертаюся й виходжу на балкон. Дивлюся вниз (ми жили на останньому поверсі) — там купа людей і пожежна машина з драбиною.

Виявляється, я заснув так міцно, що не чув, як повернулася мама, не чув її дзвінків і стуку у двері. У неї почалася паніка, і вона викликала пожежників, щоб ті зламали двері. Мені тоді було дуже соромно, бо «що скажуть люди». А сюжет на «Магнолія-­ТВ» так і не вийшов: трохи не дотягнули.

Сором і тіндер

Ілля. Тіндер — місце вразливості, у якому треба прямо заявити про себе і своє бажання. Ідеться про енергію, яка також може наштовхуватися на чиєсь сприйняття і ставлення. На бажання познайомитися, завести стосунки чи знайти сексуального партнера дивиться одночасно багато людей. Наприклад, у тіндері можна зустріти знайомих чи навіть родичів. Якщо при цьому людина може прямо відповісти, що шукає, їй буде ок. Але якщо вона приховує це — може стати соромно.

І знову ж таки пригадаємо, що сором — переживання контекстуальне. Яке б фото людина не виставила, комусь воно буде ок, комусь — ні. З власного досвіду пам’ятаю, як це незручно — почати розмову в тіндері. Здається, що б не написав — для когось це якась банальна маячня. Дівчата соромляться ініціювати першими, хлопці бояться здатися смішними. Будь-яке бажання може бути висміяним.

Наприклад, складається пара з дівчиною. Я пишу: «Привіт. Мене звати Ілля, і я займаюся психологією». Бах — і мене видалили з пари, без пояснень. Зупиняєшся й думаєш: «Блін, зі мною щось не так?». Цей досвід може стати травматичним, якщо я не готовий зустрітися із