Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— Ні, нічого такого я не чув.

— Так, я був одружений, Вільєре. В будинку своїх знайомих я познайомився з дівчиною найдивовижнішої та найдивнішої вроди. Я не можу сказати тобі, скільки їй було років, я сам ніколи цього не знав, але, за моїми припущеннями, на момент нашого з нею знайомства їй було близько дев'ятнадцяти. Мої друзі познайомилися з нею у Флоренції. Дівчина розповіла їм свою історію про те, що вона сирота, що батько її англієць, а матір — італійка, зачарувавши їх так, як зачарувала мене. Вперше я побачив її на вечірці. Я стояв біля дверей, розмовляючи з другом, коли це раптом понад метушнею і гомоном розмови до мене долинув голос, що стривожив усе моє єство. Вона співала італійську пісню. Того вечора мене з нею познайомили, і через три місяці я одружився на Хелен. Вільєре, та жінка, якщо її можна назвати жінкою, занапастила мою душу. Нашу першу шлюбну ніч я провів у її готельному номері. Вона сиділа в себе в ліжку, і я слухав, як вона своїм красивим голосом розповідала таке, чого я навіть зараз, проти найтемнішої ночі, навіть якби опинився посеред дикої пустелі, не насмілився б промовити бодай пошепки. Ти, Вільєре, мабуть, думаєш, що знаєш життя, і Лондон, і все те, що днями й ночами коїться в цьому жахливому місті. Те, що я тобі розкажу, може видатися тобі мерзенним, але повір, ти й близько не уявляєш того, що знаю я, навіть у найхимерніших та найстрашніших снах тобі не ввижалася навіть блякла тінь того, що я чув... і бачив. Так, бачив. Я бачив щось нечуване, таке жахіття, що я, буває, зупиняюся посеред вулиці і запитую себе, як взагалі людина, споглянувши таке, може жити після цього. За рік, Вільєре, я перетворився на руїну — тілом і душею... тілом і душею.

— А як же твої статки, Герберте? У тебе ж була земля в Дорсеті.

— Я все продав: поля і ліси, любий моєму серцю будинок — геть усе.

— А гроші?

— Вона у мене все забрала.

— А тоді покинула тебе?

— Так, однієї ночі вона просто зникла. Не знаю, куди вона подалася, та я переконаний, якби я ще раз її побачив, мене б це вбило. Що було далі — не цікаво. Убогі злигодні, а більше нічого. Тобі може здатися, Вільєре, що я перебільшую, щоб справити на тебе враження, але я не розказав і половини з того, що бачив. Я міг би розповісти тобі дещо, що тебе переконало б, але після цього ти більше не зможеш радіти життю. Ти, як і я, проведеш решту свого життя в муках, як людина, що узріла саме пекло.

Вільєр завів бідолаху до себе додому й нагодував. Герберт ледве торкнувся їжі і лише пригубив келих вина, що стояв перед ним. Похмурий, він мовчки сидів біля каміна і, схоже, з полегшенням видихнув, коли Вільєр провів його за поріг, давши трохи грошей.

— До слова, Герберте, — сказав Вільєр, відчинивши двері, — нагадай, як звали твою дружину? Здається, ти сказав Хелен? Хелен... а прізвище?

— Ім'я, під яким вона була відома, коли я з нею познайомився, було Хелен Воан, але я не знаю, як її насправді звали. Не думаю, що в неї взагалі було ім'я. Ні, ні, не в тому сенсі. Лише людські істоти мають ім'я, Вільєре. Більше я не можу сказати. До побачення. Так, я обов'язково навідаюся, якщо придумаю, як ти зможеш мені допомогти. На добраніч.

Чоловік розчинився у непроникній темряві, а Вільєр повернувся на своє місце біля каміна. Щось у Герберті його надзвичайно вразило. Ні, не його злиденне дрантя, і не сліди, які бідність залишила на його обличчі, а якесь жахіття, що огортало його, немов туман. Він не заперечував того, що сам не уникнув того становища, в якому опинився. Та жінка, як він відверто заявив, занапастила його тіло й душу, і Вільєр відчував, що цей чоловік, у минулому — його приятель, був лицедієм у невимовно жахливих сценах, які годі описати, бо слова тут безсилі. Його історія не вимагала підтвердження: він сам був її живим доказом. Вільєр замислився над історією, не певний, що почув її початок та кінець. «Ні, — подумав він, — то був точно не кінець, а радше, тільки початок історії. Така справа, як ця, схожа на хитромудру ляльку — ви відкриваєте одну і всередині знаходите меншу, і так знов і знов. Швидше за все, бідолашний Герберт є всього лише одною із зовнішніх оболонок, але далі чекають ще дивніші».

Вільєр не міг викинути з голови думки про Герберта та його історію, що із закінченням ночі ставала все безглуздішою. В каміні догорав вогонь, і вранішня прохолода почала заповзати до помешкання. Вільєр підвівся із крісла, озирнувся через плече і, ледь тремтячи, пішов спати.

Через кілька днів він зустрів у своєму клубі знайомого джентльмена на ім'я Остін, що був відомий своїми глибокими знаннями життя Лондона — його темних і світлих сторін. Вільєр, який усе ще не міг позбутися спогадів про несподівану зустріч у Сохо і того, що вона собою ознаменувала, подумав, що Остін, імовірно, зможе пролити світло на історію Герберта, тож, поговоривши трохи про те, про се, зненацька запитав:

— Вам відомо щось про чоловіка на ім'я Герберт, Чарльз Герберт?

Остін різко повернувся і дещо приголомшено вирячився на Вільєра.

— Чарльз Герберт? Вас хіба не було в місті три року тому? Ні? То ви, мабуть, не чули про випадок на Пол-стріт? Тоді це була справжня сенсація.

— А що то за випадок?

— Неподалік від одного будинку на Пол-стріт, не доходячи до Тоттенгем-Корт-Роуд, знайшли мертвим чоловіка високого суспільного становища, власне, вже захололого. Звісно, тіло виявила не поліція. Якщо вночі у вас допізна горить світло у вікні, бо ви трохи засиділися, у ваші двері постукає поліцейський, але якщо ви лежите мертвий десь посеред вулиці, нікому до вас не буде жодного діла. І, як то часто буває, на сполох вдарив випадковий перехожий. Але не якийсь там обірванець чи завсідник таверни, а джентльмен, який чи то у справах, чи просто задля насолоди блукав вулицями Лондона о п'ятій ранку. Цей чоловік буцімто повертався додому (звідки чи куди — невідомо), і десь між четвертою і п'ятою ранку проходив через Пол-стріт, коли щось привернуло його увагу біля будинку під номером