Читати книгу - "Тілоохоронець для не коханої, Олександра Малінкова"

- Я бачу Ви вже познайомилися, - сухо констатував Павло.          

    В його голосі відчувалася легка неприязнь, що до того, чому це охоронець знаходиться в одному приміщенні з ним, але він з усієї сили грав роль гарного хлопця. От тільки виходило на трієчку.

- Так познайомилися, але я ще звикаю, - тихо промовила вона.   

- Можливо, люба, було б легше звикнути, якби ти не змінювала обслугу по декілька разів на місяць, - в’їдливо, але з посмішкою на обличчі відповів чоловік.     

- Я не була б така прискіплива, якби ти любий, винаймав фахівців, а не людей з вулиці й по оголошенню, - вона почервоніла, розуміючи, що бовкнула лишку, й могла цими словами образити Олексія, але як то кажуть, Остапа вже понесло. Як добре, що на обличчі такий шар пудри, що її рум’янець лишився без уваги.             

   Скоса Лекс поглядав на реакцію один на одного цієї чудо парочки. Як люди на стільки різні можуть бути разом, та жити під одним дахом?

    Вона – тіло натягнуте як струна, так вхопилася за ту чашку, що навіть пальці побіліли. Ада навіть на лікті сперлася, щоб руки не видавали її знервованості. Впевнений, стримується не аби як, щоб не пожбурити щось у  нього.       

    Він – та в нього ж на лобі написано було, з якою  відразою цілував її.  Хоча хіба торкання губ до чола можна назвати поцілунком чи пестощами. Так бабцю в останню путь проводжають при чому не свою. Зараз старанно робить вигляд, що працює, тицяючи по своєму айпаду.    

   Вибритий, набризканий дорогими парфумами так, що сірко за три кілометри зміг би взяти слід, навіть якби вітер був у інший бік. Виглядає як дворняга, яку підібрали, вичесали, відмили, вивели бліх та паразитів й дозволили їсти з золотої миски.           

   Одне не зрозуміло. Якщо ця золота миска належить їй, що робить вона поряд й досі? Чому не виставить його з свого дорогого авто у тому місці де підібрала? Які таємниці приховують вони в своїй шафі?                     

    Можливо прийшов час дістати звідти хоч одну?

- Я досі не почув від якої саме загрози,  маю захищати Аду, - Лекс задав питання, яке цікавило його вже декілька діб.               

   Вилиці дівчини напружилися, та й чоловік помітно занервував.

- А Павло Вам не розповів? – Поцікавилася вона.              

- Я вважаю, що  розповів достатньо, все інше не твій клопіт, - різко відповів Олексію Арестов.

    Нарешті хазяїн будинку закінчив вранішню трапезу й вийшов з кухні. Ада одразу помітно розслабилася й перевела погляд на Володарського.

- Що? – Знервовано запитала вона вловивши на обличчі Лекса легку посмішку.

- Та так.                                                          

   Олексій взяв чашку й розвернувшись до дівчини спиною, почав мити. Який сенс зараз щось запитувати, якщо все одно не отримає відповіді, а змушувати когось в його звичку  не входить.

- Я стала свідком вбивства, - тихо почала вона, наче сама до себе, адже був шанс, що її слова потонуть у шумі води, яка стікала з крану.                 

    Плечі Лекса напружилися, от до такого він дійсно не був готовий. Він закрутив воду й обернувся, але дівчина вже розвернулася до вікна.

-  Можу здатися дивною, але не можу зараз дивитися Вам у очі, занадто важкі ці спогади, але я вважаю, що Ви маєте знати, - вона зробила паузу.                

- Продовжуйте.                            

- Два місяці тому, я бачила, як вбили мого батька, вбивця й досі на свободі.

- Ви розгледіли, як той виглядає?                      

- Ні, була ніч, ліхтар був у вбивці позаду, коли він дивився на мене, я бачила лише постать, тому навіть гадки не маю хто це. Але він знає хто я!

    У нього з’явилося стільки питань з цього приводу, та Адель знову закрилася в собі. Він це відчув. То ось ти який, скелет номер один...