Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Я не встигаю за думкою, — сказав я.

— Подивися на все з такого боку. Якщо в тебе заведеться цуценя, ти навчиш його робити свої справи на вулиці, так?

— Так.

— А якби в тебе було не привчене до цього цуценя, ти ж не давав би йому ласощів за те, що воно нагидило у вітальні?

— Звісно, що ні, — сказав я.

Він кивнув.

— Бо так би ти привчав його до поведінки, прямо протилежної бажаній. А коли мова про комерцію, Крейґу, більшість людей схожа на тих цуценят, яких треба привчити до правильних манер.

Така концепція не подобалася мені тоді й не по­добається зараз (я думаю, що принцип «покарання/винаго­рода» багато говорить про те, як містер Герріґен нажив свій статок), але я змовчав. Я побачив його по-новому. Він був наче старий дослідник у новій експедиції, і його розповіді заворожували. І я не думаю, що він по-справжньому намагався мене чогось навчити. Він вчився сам, і, як на людину на дев’ятому десятку, вчився швидко.

— Безкоштовні зразки — це добре, але коли видаєш людям надто багато безкоштовного, нехай то буде одяг чи інформація, надалі вони вже чекатимуть саме цього. Як цуценята, що гидять на підлогу, а тоді дивляться тобі в очі й думають: «Це ти привчив мене до цього». Якби я був на місці «Волл-стріт Джорнал», чи «Таймс», чи навіть клятого «Рідерз Дайджеста»… мене б ця штукенція злякала. — Він знову підібрав айфон. Здавалося, він не може від нього відірватися. — Тут наче прорвало магістраль водогону, тільки з неї б’є не вода, а інформація. Я думав, що йдеться про простий телефон, але тепер розумію… або починаю розуміти…

Він похитав головою, ніби щоб у ній прояснилося.

— Крейґу, а що, як хтось із захищеною інформацією про нові ліки вирішить викласти отак результати досліджень, де їх зможе прочитати весь світ? Це коштуватиме «Апджойну» чи «Юніхему» мільйони доларів. Або, скажімо, якийсь невдоволений персонаж вирішить видати державні таємниці?

— Хіба їх не арештують?

— Можливо. Мабуть. Але зубну пасту до тюбика не повернеш, як то кажуть… ой-ой-ой. Ну, не зважай. Біжи краще додому, бо спізнишся на вечерю.

— Уже йду.

— Ще раз дякую за подарунок. Мабуть, я не сильно ним користуватимусь, але збираюся добре про нього подумати. Тобто настільки добре, наскільки зможу. Мої мізки вже не такі меткі, як колись.

— Мені здається, й досі доволі меткі, — сказав я, і то не тому, що намагався підлеститися. А й справді: чому поруч із новинами й відео на ютьюбі не було реклами? Людям же довелось би на неї дивитися, хіба ні? — Крім того, мій тато завжди каже, що головне — це добрий намір.

— Цей афоризм частіше звучить, ніж до нього прислухаються, — сказав він, а коли побачив мій спантеличений вираз, додав: — Не зважай. Побачимося завтра, Крейґу.

***

Дорогою додому з пагорба я кóпав ногою купки останнього в тому році снігу й думав над його словами про те, що інтернет — це наче труба водогону, з якої замість води порскає інформація. Це було справедливо й про татів ноутбук, і про комп’ютери в школі, і про їхніх побратимів по всій країні. Та й, по правді, у всьому світі. Хоч айфон ще був таким новим для містера Герріґена, що він ледве розібрався, як його увімкнути, старий уже розумів потребу залатати прорив у трубі, якщо діловий світ — принаймні як він його розумів — хотів і надалі працювати так, як завжди. Не впевнений, але думаю, що він передбачив пейволи за рік чи два до самої появи такого терміна. Я тоді точно про них не знав — не більше, ніж про те, як обійти зашиті обмеження, що пізніше стане відомим під назвою «джейлбрейк». Потім пейволи з’явились, але на той час люди справді звикли отримувати все задарма і з огидою дивилися на пропозицію почати платити. Люди, що впиралися в пейвол «Нью-Йорк Таймс», просто йшли на сайти CNN чи «Гаффінгтон Пост» (зазвичай ще й пахкаючи парою від образи), хоч ті й поступалися якістю журналістики (звісно, якщо ви насправді не хотіли дізнатися про тренд вуличної моди, відомий під назвою «сайдбуб»). Містер Герріґен був щодо цього абсолютно правий.

Повечерявши того дня, помивши та поскладавши тарілки, тато розкрив на столі ноутбук.

— Я знайшов дещо нове, — сказав він. — Сайт називається previews.com, і там можна подивитись анонси різних фільмів.

— Справді? Гайда дивитися!

І наступні пів години ми дивилися трейлери фільмів, за котрими раніше треба було йти на якийсь сеанс до кінотеатру.

Якби містер Герріґен знав, то повиривав би на собі волосся. Скільки там його лишилося.

***

Ідучи додому від містера Герріґена в березні 2008 року, я був упевнений, що він точно помилявся щодо одного. «Мабуть, я не сильно ним користуватимуся», — сказав він, але я помітив той вираз на обличчі, коли він дивився на карту «Кавових корів», які мали закрити. І як легко він скористався тим-таки телефоном, щоб подзвонити комусь у Нью-Йорк (як я дізнався пізніше, своєму юристу й управителю, а не брокеру).

Я мав рацію. Містер Герріґен добряче користувався тим телефоном. Він був наче стара діва, котра наважилася скуштувати бренді після шістдесяти років непитущості й стала тихою алкоголічкою за якихось два тижні. Дуже скоро айфон уже завжди лежав на столику біля його улюбленого крісла, коли я приходив по обіді. Бог знає, скільком людям він дзвонив, але мене точно набирав чи не щовечора, коли хотів спитати те чи се про властивості свого нового надбання. Одного разу він сказав, що телефон схожий на старомодний письмовий стіл, повний маленьких шухлядок та гніздечок, які легко не помітити.

Він знайшов більшість шухлядок і гніздечок самотужки (спираючись на численні джерела в інтернеті), але на початку я йому допомагав — можна сказати, сприяв його освіті. Коли він сказав, що його дратує метушлива ксилофонна мелодія, котра вмикалася щоразу, як йому хтось дзвонив, я змінив її на уривок з пісні Теммі Вайнет «Тримайся свого чоловіка». Містер Герріґен був у захваті. Я показав, як перевести телефон у тихий режим, щоб той не турбував його під час денної дрімоти, як ставити будильник і як записати повідомлення на випадок, коли йому не хотітиметься відповідати. (Його автовідповідач був взірцем стислості: «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним».) Він почав висмикувати дріт стаціонарного телефона, коли лягав поспати вдень, і я дедалі частіше помічав, що він не вмикає його назад. Він присилав мені текстові повідомлення, котрі десять років тому називалися «миттєвими». Він фотографував гриби в полі позаду будинку й пересилав електронною поштою, щоб ідентифікувати. Робив якісь помітки в «Записнику» й знаходив відео виступів улюблених виконавців кантрі.

— Я вранці перевів цілу годину чудового літнього світлового дня, дивлячись виступ Джорджа Джонса, — сказав він